Чому ти вимагаєш, щоб я ділилася спадщиною?
Вечір у нашому затишному домі в Чернігові був тихим і спокійним. Я, Олеся, щойно вимила посуду після вечері, мій чоловік Андрій грав з нашим сином Дмитром у шахи, а молодша донька Софія укладала ляльок. Раптом роздався дзвінок у двері, і цей звук став початком справжньої родинної драми. Моя мати, Наталя Михайлівна, увірвалася в наше життя зі звинуваченнями, які перевернули все з голови на ноги. Її слова про совість і спадщину досі дзвенять у моїх вухах, а біль від несправедливості розриває серце.
Ми з Андрієм переглянулися — гостей у цю годину ми не чекали.
— Може, сусіди? — припустив Андрій і пішов відчиняти.
Але на порозі стояла моя мати, Наталя Михайлівна, з суворим виразом обличчя.
— Мамо? — здивувалася я. — Що трапилося?
— Трапилося, і ще як! — відрізала вона, рішуче пройшовши на кухню. — Я думала, ти сама здогадаєшся, але, мабуть, ні!
— Про що ти? — збентежено запитала я, відчуваючи, як всередині росте тривога.
— Як у тебе з совістю? — раптом випалила мати. — Ділитися не збираєшся?
— Ділитися? Чим? Мам, поясни нормально! — я дивилася на неї в повному розгубленні.
Андрій, зрозумівши, що розмова буде складною, тихо повернувся до Дмитра, залишивши нас наодинці.
— Чаю налити? — запропонувала я, намагаючись розрядити ситуацію.
— Води налий, — буркнула мати, і її різкий тон дав зрозуміти, що легкої розмови не буде.
— Як у тебе з совістю? — повторила вона, примруживши очі. — Коли ділитися будеш?
— Мам, я справді не розумію, про що ти. Говори прямо! — я почала втрачати терпіння.
— Спадщину від тітки Олени отримала, а з родиною поділитися не поспішаєш! Хочеш все собі забрати? — нарешті виклала вона.
Я завмерла. Дев’ять місяців тому моя тітка Олена, сестра матері, залишила мені в спадок квартиру, дачу та заощадження. Це було її рішення, і я вважала його справедливим, адже я піклувалася про неї останні роки.
— Чому я повинна з кимось ділитися, якщо тітка Олена залишила все мені? — відповіла я.
— Оце так! — обурилася мати. — Квартира, дача, гроші — все тобі! А я, між іншим, її сестра, законна спадкоємиця! Так, ми з нею не ладили, але це не означає, що все має дістатися тобі одній. А твоя сестра Ірина? Чому їй нічого?
— Мам, за законом ти могла б претендувати, лише якби була на пенсії та на утриманні у тітки. Але ти ще працюєш! А Ірина взагалі тут ні до чого, — спокійно відповіла я.
— Тобто ти все собі забереш? — її голос тремтів від гніву.
— А чому ні? Коли Ірина три роки тому виграла в лотерею двісті тисяч гривень, вона ж ні з ким не ділилася, — нагадала я.
— Не порівнюй! Двісті тисяч і твоя спадщина — це небо і земля! — відрізала мати, схопилася і, не попрощавшись, грюкнула дверима.
Я залишилася сама на кухні, приголомшена. Ми з Іриною, моєю молодшою сестрою, завжди були різними. Я на п’ять років старша, закінчила медичний інститут, працюю педіатром у приватній клініці. Ірина ж вийшла заміж одразу після школи, народила доньку Марію й сина Олега і ніколи не працювала. Ми з Андрієм після весілля оселилися в будинку, який він збудував за допомогою батьків. Коли народився Дмитро, а потім Софія, моя свекруха, Ганна Степанівна, взяла на себе турботу про онуків, щоб я могла закінчити навчання і вийти на роботу. Без неї ми б не впоралися.
Мати ж завжди вважала, що мені усе дається легко, а Ірині не щастить. Ірина з чоловіком та дітьми живе в батьківському домі, і вся їхня допомога йде їй. Спадщина тітки Олени стала для матері справжньою занозою. Вона щиро вірила, що я зобов’язана поділитися з Іриною, і не полишала спроб переконати мене.
— Олесю, ти маєш зрозуміти, що віддати Ірині половину — це чесно і благородно, — твердила вона знову.
— Добре, мам, а що з вашим будинком, де ви живете з татом і Іриною? Кому він дістанеться? — запитала я.
— Це Іринина частка, навіть не дивись у той бік, — відрізала мати.
— Чому не навпіл? — обурилася я.
— Тому що в тебе вже є дім! — відповіла вона.
— Це не мій дім, він Андрія! А що дістанеться мені? — я намагалася достукатися до неї.
— Чого тобі бракує? Дім є, діти ростуть, свекруха допомагає. Що ще треба? — її слова різали, як ніж.
— Але це все не ваша заслуга! Дім — від Андрія, з дітьми допомагає Ганна Степанівна. А ви? Ти хоча б раз посиділа з Дмитром або Софією? Все робила свекруха, навіть звільнилася заради нас! — я не могла стримати емоції.
— Ми з батьком тебе виростили, — кинула мати.
— І Ірину виростили— І досі їй допомагаєте, а тепер хочете забрати в мене те, що я отримала по праву.
