— Чого ти так дивишся на мене? Ну так, я не хочу дітей. Хіба нам погано удвох? — запитала Олена чоловіка.
Перший промінь сонця зазирнув у вікно кухні. Пробиваючись крізь жалюзі, він розкреслював підлогу, стіну та стіл смужками світла й тіні. Дотягнувся до обличчя Андрія й різко вдарив по запалених очах.
Він заплющився, але відчуття яскравого світла не зникало, навіть крізь тонку шкіру повік. Відсунувся разом з табуретом у тінь, де сонце не могло досягти його втомлених безсонням очей.
Ніби образившись, сонце раптом заховалось за стіною дев’ятиповерхівки навпроти. У кухні миттю стало темно й сумно. У цю мить почувся довгоочікуваний клацання відчиняється замка. Андрій здригнувся, напружено прислухався до обережних шелестів у передпокої, затримуючи подих.
Кроки босих ніг на мить завмерли у кімнаті, потім наблизилися до кухні.
— Андрію? Ти не спиш? — запитала дружина, йому здалося, здивовано та розгублено.
— Де ти була? — хрипко вимовив він, розкриваючи пересохлі губи.
Вона не відповіла одразу. Якби сказала без вагань, можливо, він би їй повірив, але вона кілька секунд думала над відповіддю.
— У кафе були з Іринкою, потім… зайшли до неї додому. Вибач, напилися, я взагалі випала з реальності. Заснула в неї, — брехала вона.
— Чому не подзвонила?
— Так п’яна була, ж тобі сказала. Не хотіла будити, — вже спокійнішим тоном відповіла дружина.
— Ти сподівалася, що я спатиму й не помічу твоєї відсутності. — Андрій говорив, не дивлячись на неї.
— Та що сталося? Ну випили, побалакали. Хіба раз у житті не можна відірватися? — дружина підвищила голос, переходячи в наступ.
— Раз у житті? — Андрій розвернувся до неї.
Олена відвела погляд.
— Я спати хочу, давай поговоримо пізніше, — втомлено промовила вона і вже хотіла йти, але Андрій різко схопив її за зап’ястя й потягнув до себе.
Вона скрикнула, не втрималася на ногах і впала йому на коліна, але миттю підвелася, намагаючись вирвати руку.
— Пусти, мені боляче, — прошипіла вона.
Але Андрій ще міцніше стиснув її зап’ястя.
— Руку зламаєш! Пусти! — Олена дивилася на чоловіка з презирством і розпачем.
— Ти була з ним? Скажи. — Він не відпускав її, не даючи вирватися.
— Так! Так! — викрикнула йому в обличчя Олена. — Ну що, легше стало? Ненавиджу! Як ти мені набрид. — Вона різко дёрнулася, і в цю мить Андрій відпустив її руку.
Несподівано Олена відлетіла назад і вдарилася ліктем об одвірок, голосно скрикнувши від болю.
— Іди геть, — спокійно сказав Андрій.
— Андрію, дай хоча б…
— Забирайся до біса! До нього! За речами потім прийдеш. — Він знову обперся спиною об стіну, запОлена вийшла, і тільки тиша залишилася свідком того, як серце знову навчилося битися для когось іншого.
