Чому ти вимагаєш, щоб я ділилася спадщиною?
Вечір у нашому затишному будинку в Чернівцях був тихим та спокійним. Я, Олена, щойно закінчила мити посуд після вечері, мій чоловік Андрій грав із нашим сином Дмитром у шахи, а молодша донька Софійка складала ляльок. Та раптом пролунав дзвінок у двері — і цей звук став початком справжньої родинної драми. Моя мати, Ганна Степанівна, увірвалася в наше життя зі звинуваченнями, які перевернули все догори дригом. Її слова про сумління та спадок досі дзвенять у вухах, а біль від несправедливості роздирає серце.
Ми з Андрієм переглянулися — гостей у таку пору не чекали.
— Може, сусіди? — припустив він і піш відчиняти.
Але на порозі стояла моя мати з суворим виглядом.
— Мамо? — здивувалася я. — Що сталося?
— Сталося, і ще як! — різко відповіла вона, прямучи до кухні. — Я думала, ти сама здогадаєшся, але, мабуть, ні!
— Про що ти? — збентежено запитала я, відчуваючи, як тривога зростає.
— Як у тебе із совістю? — раптом вистрілила мати. — Ділитися не збираєшся?
— Ділитися? Чим? Мам, поясни нормально! — я дивилася на неї в повній розгубленості.
Андрій, зрозумівши, що розмова буде складною, тихо повернувся до Дмитра, залишивши нас удвох.
— Чаю налити? — запропонувала я, намагаючись згладити напругу.
— Води налий, — буркнула мати, і її тон дав зрозуміти: легкої розмови не буде.
— Як у тебе із совістю? — повторила вона, примруживши очі. — Коли ділитимешся?
— Мам, я справді не розумію, про що ти. Кажи прямо! — почала втрачати терпіння.
— Спадщину від тітки Марії отримала, а з родиною поділитися не поспішаєш! Хочеш все собі забрати? — нарешті виложила вона.
Я завмерла. Дев’ять місяців тому моя тітка Марія, сестра матері, заповіла мені квартиру, дачу та заощадження. Це був її вибір, і я вважала його справедливим, адже я доглядала за нею останні роки.
— Чому я повинна з кимось ділитися, якщо тітка Марія все лишила мені? — заперечила я.
— Оце так! — обурилася мати. — Квартира, дача, гроші — все тобі! А я, між іншим, її сестра, законна спадкоємиця! Так, ми не ладили, але це не значить, що все має дістатися тобі одній. А твоя сестра Наталка? Чому їй нічого?
— Мам, за законом ти могла б претендувати, лише якби була на пенсії та на утриманні у тітки. Але ти ще працюєш! А Наталка тут ні до чого, — спокійно відповіла я.
— То ти все собі забираєш? — у її голосі тремтів гнів.
— А чому ні? Коли Наталка три роки тому виграла в лотерею двісті тисяч, вона ж ні з ким не ділилася, — нагадала я.
— Не порівнюй! Двісті тисяч і твій спадок — небо і земля! — відрізала мати, схопилася і, не попрощавшись, грюкнула дверима.
Я залишилася одна на кухні, приголомшена. Ми з Наталкою, моєю молодшою сестрою, завжди були різними. Я на п’ять років старша, закінчила медичний інститут, працюю педіатром у приватній клініці. Наталка ж вийшла заміж одразу після школи, народила двох синів, Тараса та Богдана, і ніколи не працювала. Ми з Андрієм після весілля оселилися в будинку, який він збудував за допомогою батьків. Коли народився Дмитро, а потім Софійка, моя свекруха, Людмила Олексіївна, взяла на себе турботу про онуків, щоб я могла закінчити навчання та вийти на роботу. Без неї ми б не впоралися.
Мати ж завжди вважала, що мені все дається легко, а Наталці не щастить. Наталка з чоловіком та дітьми живе в батьківському домі, і вся допомога йде їй. Спадщина тітки Марії стала для матері справжньою занозою. Вона щиро вірила, що я зобов’язана поділитися з Наталкою, і не полишала спроб мене переконати.
— Олено, ти мусиш зрозуміти, що віддати Наталці половину — це чесно і благородно, — твердила вона знову.
— Добре, мам, а ваш дім, де ви живете з татом і Наталкою? Кому він дістанеться? — запитала я.
— Це Наталкина частка, навіть не дивись у той бік, — відрізала мати.
— Чому не навпіл? — обурилася я.
— Бо в тебе вже є будинок! — відповіла вона.
— Це не мій будинок, він Андрія! А що дістанеться мені? — намагалася достукатися.
— Чого тобі не вистачає? Будинок є, діти ростуть, свекруха допомагає. Ще чого? — її слова різали, як ніж.
— Але це все не ваша заслуга! Будинок — від Андрія, з дітьми допомагає Людмила Олексіївна. А ви? Ти хоч раз посиділа з Дмитром чи Софійкою? Все робила свекруха, навіть звільнилася заради нас! — не стримувала емоцій.
— Ми з батьком тебе виростили, — кинула мати.
— І Наталку виростили, і досі їй допомагаєте. А тепер хочете забрати в мене те, що я отримала за правом. Скільки разів НаНаталка навідвідувала тітку Марію, коли та хворіла? Хто возив її до лікарні? Я, а не Наталка!
