Половину мого дитинства я провела разом із сестрою-близнючкою у кількох дитячих будинках, а потім наша тітка, сестра мами, щойно їй виповнилося 18, забрала нас до себе додому. Вона разом із своїм чоловіком стали для нас справжніми батьками, і я досі щиро вдячна їм за все, що зробили для нас.
На наше вісімнадцятиріччя вони привезли нас до трикімнатної квартири у самому центрі Києва ця квартира колись належала нашим справжнім батькам. Її весь час здавали в оренду, а тепер вирішили віддати нам, щоби ми змогли продати житло і поділити гроші навпіл, щоб кожна мала шанс купити собі власну квартиру. Ідея нам сильно сподобалася. Квартира виявилась досить крутою, тому й грошей вийшло немало. Особисто мені вистачило на хорошу двокімнатну квартиру (зрозуміло, ще трішки в кредит взяла), який змогла закрити за рік. Далі почався ремонт і облаштування мого куточка.
Мої “нові” мама й тато раділи, що я стала на ноги, але з моєю сестрою весь час щось було не так: намагалися пояснити їй елементарні речі, турбувалися. Аліса не поспішала купувати собі житло, витрачала гроші на айфони, модні кафе, поїздки кудись у Європу.
Врешті-решт, тітці увірвався терпець, вона поставила ультиматум: або купуєш квартиру на свої, або виселяєшся, бо інакше так і розтринькаєш усе. Сенсу купувати вже не було грошей лишилось обмаль, і вона почала шукати щось в оренду.
До того моменту в сестри вже зявився хлопець, і вони разом переїхали на орендовану квартиру, почали трохи відкладати. Я була рада нарешті подорослішала. Тим часом мені на роботі дали підвищення, я допомагала батькам, відпочила на морі, і познайомилася з хлопцем, із яким планувала незабаром разом жити.
Не минуло й місяця, як зібралися всі на моїй квартирі, і Аліса каже: Я вагітна!. А далі довга тирада про те, як важко знімати житло у Києві, що ціни просто захмарні, ледь зводять кінці з кінцями
Десь на середині я зрозуміла, до чого ведеться розмова. І тут вона каже:
Віддай мені свою квартиру, адже я скоро народжу, ти сама живеш, тобі ж неважко переселитися до тітки, місця повно.
Я їй відповіла чітким ні. Сестра відразу розплакалася, схопила хлопця за руку, і вони разом пішли.
Декілька днів потому ще дзвонила, питала, чи не змінила я свою думку, але я була непохитна: я вкладаю душу у свій будинок, працюю заради цієї квартири, у кожен сантиметр свої сили. А тепер віддай усе?
Вона сама винна про майбутнє думати треба було вчасноЖиття потекло далі своїм чередом. Ми з мамою і татом трохи переживали за Алісу, але я знала їй час навчитися відповідати за свої рішення. Минав час: я облаштовувала свій дім, вішала у вітальні перші фотографії, вперше запрошувала друзів і відчувала, як усе довкола таки стає моїм.
Аліса довго не виходила на звязок. Зізнаюсь, сумувала. Але одного дня пролунав дзвінок у двері. Я відчинила на порозі стояла вона. Виглядала втомленою і щасливою водночас, з величезним букетом ромашок.
Вона не стала перепрошувати, не заговорила про квартиру. Просто обійняла мене, мовчки, по-дитячому щиро. За її плечем на сходах стояв її хлопець, а в колясці маленьке диво з великими темними очима. Я заплакала першою.
Ми сиділи на підлозі на кухні, пили чай, і кожна розповідала свою історію як навчилась відпускати, втрачати й знаходити себе знову. Я зрозуміла: вдома це не завжди про стіни. Це про ті рішення, що дають відчути себе дорослою. Буває боляче, але так приходить справжня любов до себе й до рідних.
За вікном повільно вечоріло над містом. Я знала, що майбутнє підкине нам іще чимало випробувань. Та тепер ми нарешті були поруч кожна у своєму власному домі, і кожна з чимось більшим у серці, ніж ключі від квартири.
