Половину свого дитинства я разом із сестрою-близнючкою провела в дитбудинках у різних містах, а потім, коли нашій тітці, молодшій сестрі мами, виповнилося вісімнадцять, вона забрала нас до себе. Вона, а згодом і її чоловік, стали для нас справжніми батьками я щиро люблю їх і вдячна кожним серцем за їхню турботу та все, що вони зробили для нас.
Пригадую, як на наше вісімнадцятиріччя вони привезли нас до просторої трикімнатної квартири в самому серці Києва, яка раніше належала нашим батькам. Весь цей час квартиру здавали, а тепер запропонували нам з сестрою її продати, а гроші поділити порівну, щоб кожна могла придбати власне житло. Ідея здалася нам вдалою. Квартира була гарна, тож ми виручили чималу суму мені вистачило на гарну двокімнатну у спальному районі, звісно ж, з невеликим кредитом, який я погасила менш ніж за рік. Залишалося навести лад, зробити ремонт і почати обживатися.
Наші названі батьки раділи, що я стала на ноги, але за сестру Марічку вони хвилювалися й постійно намагалися навчити її розуму. Вона взагалі не поспішала купувати житло, витрачала гроші на модну техніку, дорогі кафе, подорожі по Європі.
Якось тітка не витримала й сказала, що або Марічка купить квартиру, або муситиме з’їхати, якщо все спустить до копійки. Так і сталося на залишені гривні квартиру вже не купиш, тому довелося орендувати.
До того часу в Марічки вже зявився хлопець, і вони почали жити разом, економити, почали замислюватися про майбутнє. Я ж тим часом отримала підвищення на роботі, допомагала батькам, знайшла нагоду з’їздити на відпочинок і познайомилась з чудовим хлопцем Сергієм, з яким ми почали планувати спільне життя.
Минуло трохи часу, і якось ми всі зібралися у мене вдома. Марічка принесла гарну новину вона чекала на дитинку. Далі зайшов довгий монолог про те, як складно знімати квартиру в Києві нині, коли ціни такі, що й заробітку не вистачає навіть на комунальні
Я довго не могла зрозуміти, до чого весь цей жалісливий монолог, аж поки Марічка не звернулася до мене:
Віддай мені свою квартиру, я скоро народжу, а ти й так живеш сама, то хіба різниця житимеш у тітки, а в неї якраз вільна кімната? сказала вона.
Я сказала “ні”. Сестра гірко розплакалася, забрала чоловіка й пішла.
Потім ще не раз дзвонила питала, чи не передумала я, але я твердо стояла на своєму: я сама ремонтувала це житло, кожну копійчину заробила важкою працею, і тепер просто так усе віддати?
В усьому винна лише вона: треба було думати про майбутнє раніше…
Чому ти не даси нам квартиру? Я ось-ось народжу, а ти все одно живеш сама.