Сьогодні я хочу записати історію, яку мені доручили передати далі. Вона — про біль, який знайомий багатьом. Про страждання, що ховаються за фасадом звичайного життя.
Я вийшла заміж вдруге. Мій перший чоловік, Тарас, загинув трагічно — не впорався з керуванням мотоцикла, повертаючись додому. Мені тоді було двадцять шість, доньці Соломії — лише два роки. Ми тільки починали будувати спільно життя, обзаводитися господарством. На мені лежала іпотека, я була у декреті, без роботи й підтримки. Батьки Тараса померли ще раніше, а мої жили в селі під Вінницею — ледве зводили кінця з кінцями.
Та несподівано поряд опинився чоловік. Андрій — друг мого покійного чоловіка. Він часто приходив до нас, носив Соломії іграшки та фруктові частування, допомагав із домашніми справами. Спершу я тримала дистанцію — жалоба ще не відпустила. А потім… потягнулася до нього. Він став близьким. Не знаю, хто може мене осудити, але серце живого прагне тепла. Тараса я не забула й ніколи не забуду — він живе в нашій доньці. Але життя йде далі.
Через рік ми з Андрієм одружилися. Його родина не схвалила. Мати, Марія Петрівна, відразу дала зрозуміти: «Жінка з дитиною нам не потрібна». Та Андрій наполіг. Казав: житимемо разом — у їхньому великому домі на околиці міста, з садом і городом. А мою квартиру здаватимемо, щоб був додатковий дохід.
Я погодилася. Наївно. Думала — родина, допомога, опора. А на ділі… Від перших же тижнів свекруха почала командувати. «Прибери, прополи, приготов». До Соломії вона ставилася так, неначе тої не існує. Ні «привіт», ні «як справи». Навіть ім’я не вимовляла. В цьому домі моя донька почувалася непотрібною.
Я працювала від ранку до ночі — і по хаті, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха була постійно незадоволена. І ось одного разу я почула розмову, якої ніколи не забуду:
— Навіщо ти возишся з цією дівчинкою, Андрію? — казала мати. — Вона тобі ніхто! Лише гроші витрачаєш. Народиш уже свою дитину, ось це справжня справа.
— Мамо, — відповів він роздратовано, — годі! Це моя родина, і сам вирішу.
Я вдала, що нічого не чула. Але серце защеміло. Біль від цих слів засів глибоко.
Потім у нас народився син — Ярик. Копія Андрія. Очі, ніс, навіть ямочка на щоці. Ось тут свекруха розквітла. Від ранку до вечора коло внука. А Соломію — як ігнорувала, так і далі. «Не чіпай», «Не підходь», «Відійди від брата». Одного разу вона так грубо відштовхнула доньку, що та впала. Тоді я вибухнула.
— Годі! — скрикнула я. — Вона не мотлох, не помилка, не непотрібна річ! Це моя дитина, і ви мусите її поважати!
Ми з нею тоді наговорили одне одному багато гіркого. Але після цього свекруха затихла. Хоч не ображала Соломію, проте любові так і не знайшлося.
А недавно сталося ще одне. Андрій був у вихідний, лежав на дивані. Мені подзвонили зі школи: Соломія на фізкультурі пошкодила ногу, її відправили до лікарні. Я кинЯ зрозуміла, що далі так жити неможливо — і дала собі слово знайти для своїх дітей справжній дім, де їх любитимуть обох.
