— Ой, раніше не було цих ДНК-тестів, — зітхнула моя подруга нещодавно. — Люди жили, дітей вирощували, сім’ї будували. Ну хто там на кого схожий — то все бабусині байки. А тепер? Один тест — і все життя йде під укіс! Скажи, навіщо потрібна ця правда? Правда, яка руйнує долі?
І вона розповіла мені одну історію. Історію, після якої я сама тиждень не могла спати спокійно.
Жили-були молода сім’я. Звичайнісінька — він, вона та маленький синок, років п’ять. Жили, як голуб з голубкою. Чоловік кохав дружину, боготворив дитину. Працював, старався, мріяв про майбутнє. Маленького Дениска носив на плечах, водив у футбольну секцію, читав казки на ніч. Дідусі й бабусі не надихались онуком. Сім’я — як з реклами. Поки не сталося лихо.
Одного разу дитина почала скаржитись на біль. То голова болить, то ноги не слухаються, то така слабість, що з ліжка не підведешся. Лікарі — один за одним, аналізи, обстеження, ще аналізи… Але діагноз так і не ставили. Поки один спеціаліст не направив їх до генетика.
Там почались розпитування: хто в роду хворів, які спадкові хвороби були, чи були подібні симптоми? Батьки лише плечима зводили — ніхто, ні в кого ніколи такого не було! Запитали бабусь і дідусів — те саме.
— Дивно, — казав лікар. — Дуже дивно. У мене за тридцять років практики не було жодного випадку, щоб така хвороба не мала хоча б одного носія в родині. Вона не береться з нізвідки. Теоретично — можливо, але на практиці… Вперше таке бачу.
І з кожним новим лікарем та сама пісня: «Спадкове? Хто хворів? Ніхто? Та цього не може бути!» Батькові хлопця урвався терпець. І одного дня — потай, не сказавши дружині — він пішов і здав тест ДНК. Результат став для нього як ніж у спину.
Це був не його син.
Дружина, побачивши в руках чоловіка папірець з результатами, зніміла. Потім розплакалась. Потім зізналась: так, був один раз. До весілля. Коли вони із чоловіком лише познайомились, все було невизначене. Випадковість. Помилка. Вона і сама була певна, що дитина — від нього.
Почався пекельний ураган. Скандали. Крики. Руки тремтіли, слова не складались у речення. Розлучення оформили за тиждень. Бабуся хлопчика — мама батька — від переживань потрапила до лікарні. Дідусь — з серцем. Маленький Дениско нічого не розумів. Ще вчора тато носив його на руках і обіцяв світи у зоопарк, а сьогодні не бере трубку. Не приходить. Не кличе. І чому бабуся Тетяна раптом сказала, що він їй не рідня?
— Ось скажи мені, — дивлячись у вікно, видихнула подруга, — навіщо він зробив цей тест? Жили ж, все було добре. Любив дитину, виховував. Ну, були б сумніви, ніби щось кольнуло… та й пройшло б. Занадто швидко все сталося. Не треба було знати правду. Вона нікому не допомогла. Лише зруйнувала все.
Я мовчала. А вона продовжила:
— Жінка ж могла б сказати, що нічого не було. Та й лікарі самі казали — теоретично таке трапляється. От і все. А він що? Тепер дитина без тата. Дружина без чоловіка. Родичі в лікарнях. Усім боляче. І навіщо? Щоб дізнатись правду?
З того часу я часто думаю про цю історію. Що краще — жити в сумнівах чи дізнатись, що твоє життя було брехнею? Чи змінить це твою любов до дитини? А якщо він усе одно твій син — ти його виховував, ти його ростив, ти — тато… чи має значення чужий ген?
Складно сказати. У кожного своя правда. Але в мене досі в вухах звучать слова подруги:
— Батько — не той, хто зачав, а той, хто залишився поруч.
