Як він міг? Мама померла всього кілька місяців тому, а він уже привів у дім цю…
Соломія бігла зі школи, весело розмахувала мішком із змінним взуттям. Рюкзак бив по спині, але дівчинці було байдуже. Сьогодні вони з татом йдуть до театру!
Вона вскочила в передпокій і одразу зрозуміла, що батька немає – на вішалці не було його пальта. Настрій миттєво зіпсувався. Потім Соломія пригадала, що до вистави ще понад дві години. «Тато обов’язково повернеться, ми встигнемо», – намагалася вона себе заспокоїти.
Роздягнувшись, дівчина почала чекати, постійно поглядаючи на годинник. Зазвичай стрілки повзли повільно, але сьогодні вони ніби навмисне бігли вперед, а батька все не було. Може запізнитись. А раптом забув? Або затримався на роботі? Соломія сиділа немов на голках. Її терпець ось-ось лусне, і вона готова була розплакатися, коли в замку повернувся ключ. Вона стрілою кинулася до дверей.
— Нарешті! – видихнула Соломія. – Я чекала-чекала, аж уже час виходити, – додала вона, ще не оговтавшись від тривоги.
Батько непоспішно зняв пальто, залишившись у суворому темно-сірому костюмі, пригладив долонею волосся, хоч вони й так лежали ідеально. Соломія пишалася татом. Завжди охайний, виголений, приємно пахнув одним і тим же чоловічим одеколоном.
Подруги часто скаржилися на батьків: один занадто суворий, інший пʼє. А от Соломіїн тато не вживав алкоголю, і без причини не лаяв. Дівчині майже нічого не забороняли, але вона й не вимагала зайвого. Просто побути з татом удвох, сходити разом до театру – це було для неї найбільшим щастям.
Соломія була схожа на батька: така сама струнка, з великим прямим носом і сірими очима. Краще б, звісно, успадкувала риси мами – курносину, світле волосся та її усмішку. Але батько для неї був ідеалом, навіть якщо вона сама так не вважала. Зате він називав її красунею, принцесою, лялькою. Хіба негарних дівчат так називають?
— Ми ж ідемо до театру? – сумно запитала Соломія, коли побачила, що батько роздягнувся, а час уже майже вийшов.
— Ідемо. Просто чаю випʼю, добре? Встигнемо.
— Гаразд, – згодила дівчина і пішла на кухню.
Батько зайшов, важко опустився на стілець. Виглядав стомленим і задумливим.
— Іди, одягайся, – сказав він.
І Соломія побігла у свою кімнату. Вона вже знала, яку сукню вибрати. Скинула шкільну форму, дістала із шафи нарядну зелену сукню, поправила волосся і закрутилася перед дзеркалом.
— Ну що, готова? – у дверях з’явився батько.
— Так!
У машині пахло шкірою, освіжувачем і чимось ще звичним, чого вона не могла назвати. Соломія дивилася у вікно, їй здавалося, що весь Київ ділить із нею радісний настрій.
Щоразу, заходячи до театру, дівчина завмирала від захвату. Розглядала яскраві люстри, своє відображення у численних дзеркалах, червону килимову доріжку, що вела на другий поверх. Піднімаючись сходами, вона відчувала себе ніби запрошеною на королівський прийом.
У холі перед залом гуляли парочки, тихо розмовляючи. Килим приглушував кроки, а загальний шум нагадував шелест осіннього листя. Це відчувалося таємничо і чарівно, навіюючи передчуття дива.
Вони з батьком теж пройшлися холом, роздивляючись портрети акторів. Соломія бачила їх і раніше, але щоразу ахала, впізнаючи знайомі обличчя. Пролунав перший дзвінок, і вона схопила батька за руку, потягнувши до зали.
— Куди спішиш? Ще тільки перший дзвінок, – стримував її тато.
Але дівчина нетерпляче хотіла опинитися всередині, сісти на оксамитове крісло і чекати, коли величезна люстра почне повільно гаснути. Вона так запрокинула голову, роздивляючись її, що навіть забила шию.
— Тут завжди так смачно пахне, – промовила Соломія.
— Пилом і гримом, – поморщився батько.
— А мені подобається, – наполягла вона.
Зал поступово заповнювався, пролунали другий і третій дзвінки. Останній – і велетенська люстра почала згасати. Гомін стих. Важка золотошита завіса здригнулася й розсунулася, відкриваючи сцену. Соломія завмерла в очікуванні дива…
У антракті батько пішов до буфету, а Соломія – до туалету. Потім вона шукала його – ні в буфеті, ні в залі він не був. Нарешті побачила біля дверей на балкон. Він стояв не сам – поряд була якась яскраво нафарбована жінка у довгій вечірній сукні. Вони стояли близько, майже торкаючись головами.
Соломія перехопило подих від образи й ревнощів. Він же покинув її заради цієї жінки!
— Тату! – гукнула вона.
Він одразу відійшов і обернувся.
— Я загубила тебе. СкІ тоді, стоячи перед ним у цьому самому театрі, де колись було таке щастя, вона зрозуміла, що життя йде далі — і навіть у найбільшому болі можна знайти сили пробачити.
