Чому мама з татом не стали жити разом, Оксана так ніколи й не дізналася.
Їй було три роки, коли батьки розійшлися. Мати з маленькою Оксаною повернулася з Києва до рідного села на Полтавщині.
— Усе встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи доньку з онукою біля воріт. — Навчилася, вийшла заміж, дитину народила, розлучилася. У вас, молодих, усе як на спринті…
Кажуть, судити треба не по словах, а по ділах.
Баба Параска була доброю бабусею. А те, що бурчить та лається, то рідні вже звикли.
Зате які вареники ліпить! Скільки казок знає…
Оксана любила, коли її вкладала спати бабуся. Сяде на край ліжка, поправить ковдру, і починає розповідати нову історію.
Кожна дитина хоче уваги й тепла. Але баба Параска «сентиментальності» не любила. Поцілувати, обійняти, шепнути ніжне слово — це не про неї.
Мати Оксани у всьому наслідувала бабусю.
Іноді дівчинка думала: може, не люблять, коли не обіймають?
Але одного разу Оксана застудилася, і три дні їй не ставало краще, а швидка все не їхала. Баба Параска вдень і вночі не відходила від неї. Матері тоді не було — виїхала по справах.
Якщо згадати, Оксана частіше була з бабусею, ніж із мамою.
— Коли мама повернеться? — питала вона.
— Як влаштує своє життя, тоді й приїде, — відповідала бабуся.
Що таке «влаштувати життя», маленька Оксана не розуміла. Але перепитувати боялася.
Але через те, що мамині поїздки ставали рідшими, а потім зовсім припинилися, дівчинка подумала: нарешті «влаштувала». Тепер залишиться з ними.
Тільки мама ходила сумна. І Оксану наче не бачила, весь час думала про щось своє.
Потім мати захворіла. Спочатку здавалося — нічого серйозного.
Стала погано їсти, постійно намагалася прилягти. Але не спала, лежала з заплющеними очима.
— Треба до лікаря, аналізи здати, — порадила сусідка, яку запросила баба Параска.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати, яка до цього мовчала.
Оксана бачила, як важко їй далися ті слова.
Через тиждень матері стало зовсім погано. До лікарні їхали вже на швидкій.
Оксана не знала, що бачить маму востаннє…
І залишилися вони з бабусею удвох.
Ті дні дівчинка пам’ятає як у тумані. Все нагадувало поганий сон. Бабуся, яка плакала і за ніч постаріла… Мамині речі, з якими Оксана лягала спати. Вкривалася її халатом, притискала до грудей рукавички, що пахли її парфумами.
— Краще б мене вже не стало, — зітхала баба Параска. — Таке горе… А тебе ж на кого залишиш…
Вперше вона провела рукою по голові онуки. Оксана не рухалася — раптом баба відійде?
Поступово вони поверталися до життя…
Оксана ходила до школи, допомагала по господарству, робила уроки. Дні йшли один за одним, немов близьнюки.
Аж потім дівчинка зрозуміла — вона була щаслива. Бабуся дбала про неї, намагалася замінити їй і матір, і батька.
…П’ятнадцять років — поганий вік, щоб залишитися самій на світі. Але доля вирішила по-своєму.
Одного разу баба Параска заснула й не прокинулася. Її не стало тихо, уві сні.
На поминках Оксана навіть заплакати не змогла. Усередині було пусто й безнадійно.
Дівчинку забрали до дитячого будинку.
Через кілька днів її викликав директор.
— Оксанко, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.
— Але я його не знаю…
Їхати з незнайомою людиною? Називати його татом? До цього вона не була готова.
— Познайомишся. Радій, що батько знайшовся. Могло бути й гірше.
…— Ну, привіт, — чоловік стояв ніяково, дивлячись на доньку, яку пам’ятав зовсім маленькою.
Чи й пам’ятав взагалі…
— Ходімо, — взяв сумку й перший пішов до дверей.
Дівчинка не рухалася з місця.
— Не бійся, я теж хвилююся, — він несміливо посміхнувся.
«Ну й чоловік», — подумала Оксана, йдучи за батьком, якого не знала.
Дорогою вони мовчали. Не знали, про що говорити.
На порозі квартири їх зустріла гарно вдягнена жінка з яскравим макіяжем.
— Це Ірина, моя дружина, — представив батько. — А це моя донька, Оксана.
— Дуже приємно, — сказала Ірина, холодно оглядаючи дівчинку.
«Брехня», — подумала Оксана.
Увійшовши в кімнату, вона ахнула.
На них чекав гарно накритий стіл! Сама квартира була розкішною — як у журналі.
Картини, білий килим, великий телевізор, важкі штори…
…Оксана прожила у батька тиждень, але так і не назвала його «татом».
Ірина поводилася так, ніби дівчинки не існує. Вона довго спала, потім фарбувалася, пила каву.
Сніданок готував Василь. Нарізав ковбасу, купував хліб нарізний.
Сам наОксана подивилася на свого батька, який вп’ялився у тарілку, і раптом зрозуміла — не важливо, скільки часу минуло, головне, що він нарешті тут, поруч.
