— Як це ви не можете? Це ж ваша мати. Ви плакали біля неї в палаті, а тепер не хочете ховати? — Оксана задихнулася від обурення.
— Оксано Степанівно, пацієнтка з четвертої палати сказала, що Коваленко померла.
Оксана відклала ручку, підвелась зі столу, глянула у дзеркало на шафі, поправила під медичний чепчик вибиту прядь волосся й вийшла з лікарняного кабінету.
Двері до четвертої палати були привідкриті, і вона увійшла непомітно. Біля ліжка Ганни Миколаївни Коваленко стояв згорблений чоловік. Щось шепотів і важко зітхав. Оксана підійшла й одразу зрозуміла: стара справді померла — лежить із заплющеними очима, рот ледве розкритий.
Вона оглянула сусідні ліжка. Одне було порожнє, на іншому лежала літня жінка, яка тут же поманила її рукою, наче чекала саме цього.
— Він уже хвилин десять так стоїть, — прошепотіла жінка, розплющивши очі для важливості. — Прохає пробачення. Каже, щоб не кликали, хоче попрощатися.
Оксана повернулася до померлої.
— Треба винести її з палати, інші хворі хвилюються… — вона змовкла, коли чоловік різко обернувся до неї з заплаканим обличчям. — Ваша мати померла. Цього не змінити, — тихо сказала вона.
«Дивись, дорослий чоловік, а так убивається за матір’ю. Мабуть, дуже любив», — подумала Оксана зі співчуттям.
— Від чого її лікували? — раптом охрипло спитав він.
— Дивне питання. Зазвичай питають, від чого померли. Ходіть до кабінету, я вам усе поясню. — Оксана повернулася до дверей, але син Коваленко схопив її за руку. — Що ви собі дозволяєте? Пустіть! Мені боляче! — скрикнула вона.
— А ви чому дозволили їй померти?! Вона ніколи не хворіла! Вона… — він схлипнув і закрив очі долонею.
Оксана вирвала руку з його міцної хватки.
— Якщо не скаржилася вам, це не значить, що була здорова. Або не хотіла турбувати… Чи не сподівалася на вашу допомогу, — холодно зауважила вона. — Вона два тижні лежала тут, а ви жодного разу не прийшли. А тепер ридаєте.
— Я не знав. У відрядженні був. Сусідка сьогодні сказала, — вже спокійніше відповів чоловік.
— Ходімо до кабінету, — втомлено повторила Оксана, але він не рушив з місця.
Вона вийшла, щоб віддати розпорядження. Але син Ганни Миколаївни так і не зайшов до неї. Медсестра Наталка сказала, що він пішов. Оксана знала: реакція на смерть різна, тому гадала — прийде пізніше. Та через два дні подзвонили з моргу: тіло ніхто не забрав, що робити?
— Як це ніхто? — Оксана згадала того плачущого чоловіка. — Я розберуся, — сказала вона й поклала трубку.
«Не забрав? Як так? Він же так ридав… Мабуть, щось трапилося? Чи запив з горя?» Вона знайшла карту Коваленко, де мав бути номер рідних.
Довго ніхто не брав слухавку, але раптом хрипкий голос процідив:
— Чого треба?
— Я — лікуючий лікар вашої матері. Ви збираєтеся її ховати?
— Я… не можу… — прохрипів той.
— Як це не можете? Напилися й забули? Це ж ваша мати! Ви плакали в палаті, а тепер відмовляєтесь?! — Оксана задихнулася. — Слухайте, у моргу тіло можна тримати безкоштовно тиждень, а далі…
— Ви вбили мою матір, а тепер дзвоните… — у трубці щось тріснуло, і пролунали короткі гудки.
— Хам! — голосно вигукнула Оксана. — Треба ж так напитися, щоб власну матір не поховати!
Вона бачила всяке, стикалася з грубістю, але ця ситуація не виходила з голови. «Нічого, протверезиться, прийде», — подумала вона, але наступного дня забула. З моргу не дзвонили — значить, син забрав тіло.
Але ця історія не давала їй спокою.
Вона згадала, як сама ховала матір…
***
Їхні стосунки завжди були складними. Мати сама виховувала Оксану й була дуже суворою. Навіть у старших класах забороняла затримуватися після дев’ятої. ОднокласниОксана подивилася на Ігната, і раптом зрозуміла, що доля подарувала їй ще один шанс — не повторювати помилок минулого, а йти вперед разом.
