— Яка ще родичка? Ти ж знаєш, що ми в серпні завжди їдемо з дітьми на море, — обурилася зовиця.
— Що б ми без тебе робили?! — театрально схопилася за голову зовиця Марта. — Тепер щороку можемо собі дозволити відпочинок на узбережжі.
Соломія натягнуто посміхнулась. Котедж біля моря перебував у її власності вже п’ять років. Він дістався жінці у спадок від бабусі, яка останні двадцять років мешкала під Одесою.
Вона вирішила не продавати будинок, а взяти кредит, зробити ремонт і здавати його для пасивного доходу. Проте новина про спадщину миттєво розлетілася серед родичів. Вони почали дзвонити Соломії, благаючи дозволити пожити в котеджі «задля економії».
Їхні прохання суперечили її планам, але жінка, стиснувши серце, погоджувалась. Так минуло два роки, доки Соломія не вирішила покласти край нахабству.
Відмовити власній родині було легше, ніж родичам чоловіка. Ледь наблизилось літо, як знову задзвонили тітки, дядьки, кузини. Усі питали, коли можна заїхати, аби «не перетинатися з попередніми гостями».
Марта, як завжди, першою хотіла забронювати серпень для своєї родини.
— Не вийде. Там все літо мешкатиме моя родичка, — збрехала Соломія.
— Як же ми? Навіщо ти її на цілий місяць пустила? Ти ж знаєш, що ми в серпні завжди їдемо на море! — Марта аж почервоніла від злості.
— Не вижену ж я її, — відсікла жінка.
— Домовся з нею, нехай у серпні деінде оселиться, — запропонувала зовиця. — У Максима алергія, лікар наказав лікуватися морським повітрям. Соломіє, у вас із Олегом теж син. Ти ж мати, мусиш зрозуміти!
Коли нахабство не спрацювало, Марта перейшла до маніпуляцій.
— Добре, поговорю, — здалася Соломія, а ввечері повідомила, що зовиця може приїхати.
Для себе жінка поклялась: це востаннє.
У серпні родина Марти прибула під Одесу. Та вже через тиждень вона подзвонила:
— Старший син відкрив кран і забув. Котедж затопило.
Від води пошкодились шпалери, ламінат, частково техніка й меблі. Соломія оніміла, не розуміючи, хто має відшкодувати збитки.
— Коли збираєшся лагодити свій котедж? — допиталась Марта. — Прилетіш?
— Прилечу, — прошепотіла жінка й, купивши квиток, через три дні прибула на місце.
Будинок зустрів її зірваними шпалерами й здутими підлогами. Холодильник, телевізор і плита не працювали. Меблі розбухли. Родини Марти вже не було — вони зняли інше житло.
— Нехай Марта платить, — запропонував чоловік Олег. — Вона ж мала стежити за сином.
Два дні Соломія збиралася з духом, перш ніж подзвонити:
— Ремонт коштуватиме 70 тисяч гривень. Ти відшкодуєш збитки?
— Ні! Максим ненавмисне це зробив. Не соромно гроші з дитини вимагати? — відреагувала зовиця.
— Не з нього, а з тебе, — холодно відповіла Соломія.
— Не отримаєш ні копійки! Захлинись своїм котеджем! — Марта кинула трубку.
За півгодини дзвонила розлючена свекруха, Людмила Петрівна:
— Як тобі не соромно племінника обдирати?!
— Я вашу доньку прошу, не його, — пояснила Соломія, але свекруха лише цькувала:
— З родичами чоловіка так не поводяться!
Жінка взяла новий кредит і зробила ремонт. Наступного літа родичі знову почали дзвонити.
— П’ять тисяч на день, — оголосила Соломія.
— Ми ж родина! — обурились вони. — Спочатку з племінника, тепер і з нас збираєш?
— Хочете безкоштовно — поверніть гроші за ремонт, — відрізала вона. — Інакше не бажаю розмовляти.
Ніхто не захотів розлучатись із «важко заробленими». Родичі швидше називали Соломію скнарою, ніж визнавали власну нахабність.
— Як можна з родичів гроші брати! — більше за всіх скиглила Марта, яка втратила «курортний рай».
Тих, хто спілкувався із Соломією лише через котедж, значно поменшало. Але знайшлися й ті, хто погоджувався платити. Вона брала мінімум, завжди попереджаючи: будь-які пошкодження — відшкодування.
