Оксана Богданівна сиділа на кухні, гортаючи фото у своєму телефоні. Сорок років — кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити друзів, колег, може, навіть замовити торт у найкращій київській кондитерській. Вперше за довгий час їй захотілося відзначити день народження по-справжньому.
— Оксанко, ти що, зовсім з глузду з’їхала? — голос Тетяни Миколаївни розтяв тишу квартири, ніж ніж. Свекруха з’явилася на порозі кухні, тримаючи у руках свій вічний букет з власної дачі.
— Добрий день, Тетяно Миколаївно, — Оксана навіть не підняла очей від телефону. — Заходьте, чай на плиті.
— Який там чай! Ти мені скажи, що за маячню ти Мишкові наговорила про день народження? Сорок років святкувати — погана прикмета!
Оксана повільно поклала телефон і подивилася на свекруху. Та стояла у своєму звичному бежевому кардигані, який носила вже років десять, і дивилася на невістку так, ніби та запропонувала станцювати голою на Майдані.
— Це мій день народження, і я маю право вирішувати, як його відзначати, — спокійно сказала Оксана.
— Маєш право! — зневажливо махнула рукою Тетяна Миколаївна. — Сорок років не святкують! Це погана прикмета, всі знають. Моя бабуся казала: якщо відсвяткуєш сорок — життя піде під укіс.
Оксана усміхнулася:
— Ваша бабуся, напевно, багато що казала. Часи змінилися.
— Часи, часи… — Тетяна Миколаївна підійшла до плити, налила собі чаю в улюблену чашку — ту саму, яку Оксана ненавиділа, бо свекруха принесла її зі свого дому і поставила в їхню кухонну шафу без дозволу. — А ти знаєш, що сусідка Марія минулого року відсвяткувала сорок? А через місяць чоловік її кинув!
— Тетяно Миколаївно, — Оксана підвелася і підійшла до вікна, — Марію кинув чоловік, тому що він двадцять років пив, як чорт. А не через день народження.
— Завжди ти знаєш краще! — голос свекрухи став вищим. — Я не для того сина виростила, щоб він потрапив на таку… на таку новомодну.
Слово «новомодна» Тетяна Миколаївна вимовила так, ніби воно було найгіршою лайкою.
Оксана повернулася до неї:
— А що власне поганого в тому, що я сучасна? Я працюю, заробляю, веду господарство…
— Ведеш господарство! — знизнула плечима свекруха. — Учора зайшла — у вас пил на полицях, сорочка Мишкова не прасута висить, а ти сидиш за комп’ютером щось пишеш.
— Я працювала. Віддалено. Це називається кар’єра.
— Кар’єра… — Тетяна Миколаївна ковтнула чай. — А сім’я? А діти де?
Це питання про дітей лунало щоразу, коли свекруха заходила в гості. А приходила вона часто — майже щодня. У неї був свій ключ від їхньої квартири, який Мишко віддав їй «на всяк випадок» ще в перший рік їхнього шлюбу. Випадок, мабуть, настав раз і назавжди.
— Тетяно Миколаївно, ми з Мишком намагаємося, — Оксана сіла назад за стіл. — Але поки що нам і так добре.
— Добре! У твої роки вже пора задуматися. Сорок на носі, а ти все розважаєшся.
— Саме тому я і хочу відзначити цей день народження. Гарно, з друзями, із смачним столом.
Тетяна Миколаївна поставила чашку з такою силою, що чай пролився на скатертину:
— Ні! Я не дозволю! Я поговорю з Мишком. Він має тебе зупинити.
— Мишко мене підтримує, — збрехала Оксана, адже насправді чоловік поки що нічого не знав про масштаби її планів.
— Побачимо, — погрожувально сказала свекруха і попрямувала до дверей. — Побачимо, що він скаже.
Залишившись сама, Оксана схилилася на стіл і заплющила очі. Вісім років. Вісім років вона терпіла ці щоденні візити, поради, вказівки. Як варити борщ («Не так солиш, Мишко не любить пересолене»), як прасувати сорочки («Починай з коміра»), як зустрічати чоловіка з роботи («Чоловік має бачити, що вдома його чекають»).
Спочатку Оксана намагалася м’яко заперечувати, потім рішуче, потім просто мовчала. Але останнім часом мовчання давалося все важче. Особливо коли Тетяна Миколаївна починала переставляти речі в їхній квартирі, міняти місцями посуд або, як минулого місяця, викинути квіти, які, на її думку, «вже відцвіли» (хоча вони були у повному розквіті).
Ввечері, коли Мишко повернувся з роботи, Оксана вже знала, що розмова буде складною. Чоловік був втомлений, роздратований, і перше, що він сказав, знявши куртку:
— Мама телефонувала. Каже, ти якусь дурницю видумала з днем народження.
— Яку дурницю? — Оксана стояла біля плити, помішуючи вечерю.
— Ну, це… святкування сорокаріччя. Мама каже, це погана прикмета.
— Мишку, — Оксана повернулася до нього, — ти серйозно віриш у ці забобони?
Мишко знизав плечима:
— Не знаю. Але мама не просто так каже. Вона багато чого бачила в житті.
— Багато чогоЗалишившись наодинці, Оксана глибоко зітхнула, усміхнулася і подумала, що жодна прикмета не завадить їй бути щасливою у власному житті.
