Мені 32 роки, і вже чотири роки я заміжня за людиною, яка стала для мене справжнім тягарем. Я, Оксана, живу у Львові й увесь цей час сама тягну на собі весь сімейний бюджет. Мій чоловік, Ярослав, старший за мене на вісім років, і я втомилася мовчки терпіти його безвідповідальність. Сьогодні я не витримала і вперше вимагала від нього грошей, але замість підтримки отримала лише образи й погрози піти. Моє життя перетворилося на драми, і я не знаю, скільки ще зможу це виносити.
Ми з Ярославом одружені чотири роки, але за цей час я жодного разу не відчула себе захищеною чи коханою. Він уже був одружений до мене і має доньку від першого шлюбу. Коли його попередня сім’я розпалася, він повернувся до батьків, а під час наших зустрічей стверджував, що ночує у друга. Пізніше я дізналася, що це була брехня, але тоді я закрила на це очі, думаючи, що кохання все виправить. Ярослав працює менеджером у великій компанії, і його робота — це суцільний стрес. Він часто зривається, влаштовує скандали й виливає на мене свої емоції. Я ніколи не відчувала від нього підтримки чи турботи, а його гарячий характер став для мене справжнім випробуванням.
Коли в моєму житті наставали скрутні моменти, і мені так потрібна була його допомога, Ярослав просто збирав речі й їхав до своєї матері. Одного разу я не витримала розлуки й через тиждень благала його повернутися. Ми живемо у моїй квартирі, яку я купила ще до весілля, і я сама оплачую всі рахунки й купую продукти. Ярослав же ніколи не показував мені своїх грошей. Він каже, що збирає на нашу «спільну мрію» — будинок у Карпатах, де ми, мовляв, будемо щасливо жити. Але з кожним днем я все більше сумніваюся, чи побачу я цей дім колись. Його слова звучать як порожні обіцянки, а я втомилася вірити в казки.
Минулої зими комунальні платежі зросли, і я, набравшись сміливості, попросила Ярослава допомогти з оплатою. Він пообіцяв, але минув місяць, а грошей я так і не побачила. Моя втома від цієї ситуації досягла межі. Я більше не можу утримувати дорослого чоловіка, який живе за мій рахунок. Що буде, якщо у нас з’являться діти? Їм доведеться змалку працювати, щоб прогодувати власного батька? Це ж абсурд! Наприкінці місяця я не витримала й прямо запитала Ярослава, чи збирається він заплатити за квартиру. Замість відповіді він розлютувався, звинуватив мене у невдячності й знову почав збирати речі, погрожуючи піти.
Я не розумію, за що він так зі мною поводиться. Що я зробила, щоб заслужити таке ставлення? Моє серце розривається від болю й нерозуміння. Я більше не можу безкінечно терпіти цю несправедливість, але кожен його відхід і повернення ламають мене все сильніше. Чотири роки я несла цей тягар сама, але тепер я на межі. Скільки ще я зможу тримати себе в руках, доки моє життя остаточно не розвалиться під вагою його байдужості?
