Чотири роки тому ми з моєю дівчиною навчалися у Львові. Одного вечора, близько десятої години, ми вирушили до її подруги на вечерю. Її будинок був лише за квартал від нашої квартири, тому ми пішли пішки. Все було звичайно — ми розмовляли та йшли не поспішаючи. Щоб дійти, потрібно було повернути ліворуч на розі.
Ми вже майже дійшли, коли раптом моя дівчина тихо спитала, що це таке видно вдалині. Я поглянув краєм ока й за кілька будинків побачив постать, яка рухалася до нас. Вона була дуже високою, широкоплечою й ішла якось боком, сутулячись. Хоча на вулиці було темно, видно було, що вона наближалася швидко, ніби намагалася наздогнати нас.
Спершу ми подумали, що це просто місцевий, можливо, жебрак, і продовжили шлях. Та коли ми повернули за ріг і залишалося пройти кілька будинків, моя Соломія раптом міцно стиснула мою руку. Вона прошепотіла зі страхом, чи я бачу, що йде за нами. Я обернувся й побачив ту саму фігуру — вона стояла прямо на розі, звідки ми щойно повернули.
Це було неможливо. Хвилину тому вона була далеко, а тепер вже тут? Жах охопив нас, коли фігура знову рушила вперед — швидко, ніби з напругою, але все ближче.
Ми кинулися тікати й прибігли до будинку подруги. Стукали у двері з відчаю, і нам одразу відчинили. Увійшовши, ми ледве дихали. Подога Віра відразу помітила наші бліді обличчя. Її собака, маленький джек-рассел на ім’я Цвітка, скажено гавкала на вулицю, ніби там хтось був.
Віра подумала, що нас пограбували, але коли ми трохи заспокоїлися, розповіли їй усе. Вона з батьками вийшла перевірити, але на вулиці нікого не було.
Тієї ночі ми залишилися ночувати у них. Нам було страшно повертатися. Досі ми не знаємо, що це було, але обоє з Соломією впевнені — що б там не йшло за нами, воно не було людиною.
Я завжди пам’ятатиму цей урок: іноді найстрашніші речі не потребують пояснень, щоб бути справжніми.
