Дарунок порятунку: як одна зустріч на зупинці повернула до життя мою доньку
Коли в нас з Олегом народилась дівчинка, весь персонал пологового будинку не переставав нею захоплюватися. Вона й насправді була — як з картинки: крихітне обличчя з правильними рисами, носик-гіпочка, вушка немов вирізані, а очі… очі були особливі — блакитні, чисті, дивилися прямо в душу, ніби вже розуміли в цьому світі все.
Спочатку все йшло добре. Донька тримала головку вже у два місяці, а в чотири — тягнулася на ніжки. Ми раділи її успіхам, будували плани, не підозрюючи, яка біда вже притаїлась поруч. Коли малюкові виповнилося півроку, у неї на шиї з’явилася дивна шишка. Велика, туга. Лікарі лише плечима знизували — ніхто нічого певного не казав. Ми робили компреси, натирали мазями, оббігали кабінети — даремно. Донька стала капризною, ледь їла, плакала безперестанку, вночі не спала. Я годувала її на руках до світанку. А лікарі — все добре, мовляв. Кров у нормі, аналізи чисті.
Я пішла до знахорок — марно. У мене почався розпач.
Коли доньці виповнився півтора роки, сталося те, що я називаю дивом. Ми з нею того дня поїхали до моєї мами. На зупинці стояли довго — автобус запізнювався. Дівчинка сиділа в колясці, сумна, бліда. І раптом до нас підійшла жінка. Міцна, з косою, укладеною вінком, у ситцевій сукні. Сибірського складу, з блакитними очима, з простим і какимось надзвичайно теплим призирцем.
Вона подивилася на доньку й сказала з болем:
— Бідна дитина. Бідна ти, матінко. Не їсть, не спить, мучиться?
Я кивнула. А вона раптом:
— Я таких лікую. Незабаром вона у тебе зовсім згасне. Якщо хочеш врятувати — приходи до заходу. Я — баба Олена. Живу тут, за розіжком. І яєць з десяток візьми, свіжих.
Сказала — і відійшла в кінець зупинки. Стояла, відвернувшись, ніби відчувала, що я вагаюся. І я справді вагалася. Чергова цілителька? З грошима розведе, налякає, піде. І все ж… щось мене кольнуло. Ніби відчула: якщо не піду — не пробачи́ собі ніколи.
Мати, коли почула, лише кивнула:
— Іди. Раптом справді допоможе. А якщо багато зажадає — скажеш «ні».
Я пішла. Купила яйця, прийшла за адресою. Маленький будиночок з зеленими віконницями, квіти під вікнами, у дворі виноград і манеж, у якому гралася дівчинка років трьох.
— Прийшла, все ж, — вийшла баба Олена. — А я вже думала — не прийдеш. Не люблю нав’язуватися, але тут серце не відпустило. Ось, Марійку вилікувала — із Києва привезли, через місяць вже на ніжки встала.
Марійка, почувши похвалу, плескала в долоні й намагалася встати, тримаючись за прути. Жива, світла дівчинка.
— Ходімо до хатки, — покликала баба Олена. Я завмерла.
— А скільки ви берете?
— Ні копійки, — махнула вона. — Хто що дасть. Я добра за гроші не роблю. Шкода мені дітей. Дорослих не лікую — хай пожинають, що посіяли. А діти — безвинні.
Ми сіли в сінях. Я посадила доньку на килимок, а баба Олена дістала яйця й почала викачувати — від ніг догори, по спіралі, по суглобах, по голові. Шепотіла, ніби з вітром говорила: «Вийди, ломото-сухото, з болючого тіла, з білої кістки, з червоної крові…» Донька уважно дивилася, намагалася схопити яйце.
Потім яйця розбили у склянки з водою. Під сонячним промінням на вікні на кожному жовтку виступив чіткий хрест, а в білку бурили бульбашки, як маленькі фонтани.
— Бачиш? — показала баба Олена. — На смерть зроблено. Не бояться люди Бога. Так, важко тобі було. Але нічого. Дитину витягнемо.
— Хто зробив? — запитала я.
— Не кажу тепер. Скільки разів хотіла — стільки бід потім було. Нехай Господь розбирається. Моя справа — рятувати.
Ми пройшли три курси — по десять днів кожен, з перервами. Спочатку зникли хрести, потім фонтаники. І донька почала змінюватися. Спала краще, їла, сміялася. Щічки почали рожевіти.
— А ви ці яйця з’їдаєте? — якось запитала я.
— Не дай Боже, — засміялася вона. — Свиням віддаю. Вони не бояться.
Потім вона розповіла, як отримала дар. Від матері. А тій — від своєї. У неї була зла сестра, яка хотіла дар, але мати передала його Олені — тому що знала: доброта важливіша за силу. Сестра намагалася викрасти молитву, але нічого не вийшло. Дар — не текст, а серце.
Поки ми лікувалися, Марійка навчилася ходити. Її очі сяяли. Потім вона поїхала — батько забрав. Привіз натомість десятки ящиків із полуницею, мед, рибу, масло.
— Бачиш, як подякував, — зітхнула баба Олена. — А я дівчинку в серці залишила.
І ось одного дня — усе. Після останнього викатування — на яйцях ані бульбашки. Донька здорова.Тепер, коли я бачу її щасливу й повну життя, розумію, що справжнє диво — це не лише зцілення, а й віра в добро, яке завжди знайде свій шлях до того, хто його потребує.
