Як ти хочеш назвати свою донечку? Літній лікар добродушно посміхнувся до молодої пацієнтки.
Ми ще не вибрали імя, втрутилася Наталія, що сиділа біля ліжка. Це ж важливе питання, Оленці треба добре поміркувати.
Нічого я не хочу. Раптом сказала сама юна мама. Я й не збираюсь її забирати. Напишу відмову.
Що ти таке мелеш? схопилася Наталія, й кинувши косий погляд на дівчину, повернулася до лікаря. Не звертайте уваги, вона не розуміє, що каже. Звісно, ми заберемо дитину.
Я ще пізніше зайду, відпочивайте, байдуже сказав лікар і вийшов з палати, не збираючись втручатися у родинні суперечки.
Щойно за лікарем зачинилися двері, Наталія накинулась на дочку з докорами.
Ти гадки не маєш, що робиш. Що люди скажуть? Ми й так мусили перебратися сюди, щоб усе було тихо. Дитина має лишитися у нашій родині.
Хто ж у цьому винен? Оленка подивилася на мачуху просто у вічі. Якби ти тоді мене послухала, цього всього не було б. Я б нормально вчилася далі, поступила б десь. Тож якщо тобі треба ця дитина бери собі.
Дівчина відвернулася до стіни, показуючи, що розмова закінчена. Наталія ще кілька хвилин бурчала, але тут у палату заглянула медсестра й попросила залишити пацієнтку у спокої їй потрібен відпочинок.
Оленка залишилася одна. Вона тихенько схлипувала в подушку, молячись, щоб усе це закінчилося якнайшвидше.
Соромязливий стукіт у двері змусив Оленку витерти сльози. Вона глибоко вдихнула.
Заходьте.
Думала, що зайде хтось із персоналу або, на крайній випадок, батько. Але зайшла зовсім незнайома жінка.
Можливо, я чимось допоможу? хіба хтось знає, як важко було тримати вигляд спокійної людини.
Я Чула тут Випадково! Лікарі розмовляли біля моєї палати, замялась жінка.
Так, я хочу відмовитись від дитини. Це вас цікавить?
Я бачила, як твоя мама
Вона не мама, різко перебила Оленка. Лише мачуха. А мама у мене за кордоном працює.
Вибач, не хотіла образити, знітилася жінка. Просто я сама все дитинство у дитбудинку провела і дуже боюся за твою малу. Вона ж ні в чому не винна!
Таких немовлят швидко всиновлюють, байдуже сказала Оленка. А я навіть на руки її взяти не можу. Якби Наталія не втрутилася, мене тут і не було б.
Ти ж доросла, більше пятнадцяти, могла вирішувати.
Це сором! голосом мачухи передражнила Оленка. Що люди скажуть!
Я не розумію
Розкажу вам все. Може, перестанете судити мене, гірка посмішка.
***
Останній рік у школі в Оленки був дуже складний. По-перше, її Петра, якого вона щиро любила, забрали до армії. По-друге, до їхнього класу перевели хлопця з Києва столичний мажор, якого батько прислав на перевиховання у провінцію. Він всюди чіплявся до дівчат, шукав вражень, а не стосунків через це й вигнали зі столиці.
Максим роздавав дорогі подарунки, возив у ресторани та нічні клуби. Дівчата одна за одною здавалися, кожна мріяла стати звуженою.
Найтвердіша була Оленка. Вона любила лише Петра. Здавалося, столичний гість зрозумів і переключився на інших. Аж ніяк.
У кінці грудня святкували день народження одної з подруг Оленки. Зібрався весь клас, Максим також прийшов. Але він мав інші плани.
Під час вечірки Оленці зателефонували, вона вийшла поговорити, а коли повернулася, біля її місця вже сидів Максим. Спочатку не звернула уваги, але невдовзі їй стало зле.
Прокинулася вона зранку поруч самовдоволено розтягувався Максим.
От бач, ти лише пручалася, сказав він, мов нічого не сталося. Це тобі компенсація. А твій Петро дурник.
Додому Оленка ледве дісталася. Ноги підкошувалися, паморочилося в голові. Прохожі гидливо косилися.
Ключі шукати не стала, подзвонила знала, що Наталія вдома.
Де шлялася?! одразу гримнула мачуха. Вдома не ночувала, на дзвінки не відповідаєш. Ти в якому стані взагалі! Батько б побачив
Виклич лікаря і поліцію, перебила Оленка. Я хочу написати заяву, щоб його посадили.
Наталія напружилася, щось прикинула в голові й сказала:
Хто це?
Максим. Хто ж іще. Більше ніхто не посмів би. Давай викликай, або я сама.
Почекай, Наталія задумалася. Його все одно відмажуть. Краще домовимось з його батьком, хай грошей дасть.
Ти що, з глузду зїхала?! Я в поліцію піду!
Нікуди ти не підеш! схопила Оленку за руку й затягла у кімнату. У дівчини не було сил опиратись. Ти будеш винна у всьому, весь селище перешіптуватиметься. Я сама все вирішу.
Телефона у Оленки не було загубила чи залишила у подруги. Вийти також не змогла мачуха замкнула двері. Коли знову прокинулася голова паморочилася, світ хитався
Через кілька днів Оленка поїхала до бабусі вона жила за сто кілометрів у маленькому селі. Дівчині довелося прикидатися, що все гаразд, не хотіла розхвилювати рідну людину.
А через місяць дівчина дізналася вагітна.
Наталія була у захваті: «Ось так нам пощастило! Батько Максима добре платить, щоб замяти справу, жили-будемо! Головне нікому нічого не казати до пятого місяця».
Ніхто не питав, чого хоче сама Оленка. Ледве вона заїкнулася про аборт, Наталія влаштувала скандал і почала пильнувати дівчину цілодобово.
Дід майбутньої дитини не був в захваті, але гроші дав і обіцяв оплатити все необхідне для онучки.
***
Тепер ви розумієте? Я стільки всього пережила через цю дитину. Петро не повірив, покинув мене. Подруги відвернулись, містечко обсмоктувало плітки, я навіть школу не закінчила!
Пробач, звинуватила тебе, не знаючи всього, соромязливо сказала жінка. Але ж дівчинка зовсім ні в чому не винна.
Оленко, з тобою треба говорити! в палату увірвалася Наталія, тягнучи за собою чоловіка. Всі зайві хай вийдуть, це наша сімейна справа!
Жінка поспівчутливо глянула на дівчину й тихо зачинила за собою двері.
Не дозволю зіпсувати мій ідеальний план. Якщо залишиш тут дитину можеш додому не повертатися. Куди підеш? Бабусі нема, квартиру забрав дядько. Побиратись будеш?
Ні, вона їде зі мною, у дверях зявилась елегантна жінка. Очі Оленки засяяли радістю.
Мамо! Ти приїхала!
Звичайно, я не могла лишити тебе саму. Альбіна міцно обійняла доньку. Якби ти мені зразу все розповіла, давно забрала б тебе до себе в Польщу. Думала, що тут легше школу закінчиш.
Я думала, тобі не потрібна, всхлипнула Оленка. Все ж вона ще дитина.
Хтось постійно казав, що ти не хочеш бачитися. Подарунки повертали назад, не могла додзвонитися до тебе Думала, ти ображена. Але тепер усе зміниться, підбадьорююче сказала мама, витираючи її сльози. Їдемо й усе забудемо
***
Оленка поїхала із мамою. Наталія забрала дитину, сподіваючись на легке життя. Але коли впливовий дід дізнався про це, швидко приїхав і забрав внучку до себе. Максиму довелося офіційно визнати батьківство, хоча й не було бажання.
А Оленка щаслива. Вона нарешті поруч з мамою найріднішою, яка завжди підтримає, не зрадить і не лишить напризволящеМинуло кілька років. У маленькій польській квартирі під вікном стояла молода жінка, в руках вона тримала барвистий лист із рідного міста. На звороті дитячий малюнок: намальована дівчинка в рожевій сукні й підпис «Для Оленки від Марійки». Оленка з усмішкою перевела погляд на маму Альбіна саме розкладала на стіл дрібнички, підготувала чай до затишної розмови.
Мамо, уявляєш, Марійка пише, що вчиться малювати! голос стиха тремтів, але не від жалю, а від теплого щему. Я іноді думаю: нехай у неї буде все добре… у дитини ж має бути дім.
Альбіна обійняла доньку за плечі:
Ти зробила правильний вибір. Ти сильна, доню. А ти маєш життя попереду.
У вечірньому вікні відбилося майбутнє Оленки не просте, але тепер сповнене віри. Вона навчалася, мала друзів, іноді відкривала нову себе, й іноді дозволяла собі мріяти. На столі під книжками лежала вже заповнена заявка до університету. Отримавши листа Марійки, вона відчула: усе, що сталося, було не марно.
Вечірні вогники польського міста пробивалися у кімнату, наче крихітні зорі кожна обіцяла новий день, вільний від страху та чужої волі. Оленка зітхнула але то був нарешті вільний, глибокий зітх.
Колись я назву свою доньку сама, прошепотіла вона, і мама мяко усміхнулася.
За вікном все ще вирувало життя, та у серці Оленки панував спокій: кожна весна це новий початок.
