5 червня, середа
Я першою відчинила двері в нашу квартиру на Оболоні й застигла: всередині гуділо телебачення, з кухні доносилися голоси, й у повітрі стояв чужий запах. За мною Олекса ледь не впустив валізу так здивувався.
Тихіше, прошепотіла я, притримуючи чоловіка. Там хтось є.
На нашому улюбленому кремовому дивані розвалилися двоє абсолютно незнайомих людей. Чоловік у спортивках переключав канали пультом, біля нього сиділа огрядна жінка із вязанням. На журнальному столику чашки, тарілки з крихтами, якісь ліки.
Вибачте, а хто ви такі? недовірливо вимовила я, голос тремтів.
Обидва повернулися до нас, навіть не соромлячись.
Ой, оце ви? жінка й не перестала вязати. Ми родичі Ганни. Вона нам ключі залишила, казала, що вас немає.
Олекса аж зблід.
Яка Ганна?
Ваша мама, чоловік нарешті підвівся. Ми з Тернополя, приїхали до лікарів з Миколою. Ваша мама запропонувала зупинитися тут, мовляв, вам байдуже.
Я обережно рушила на кухню. Біля плити стояв підліток, смажив ковбаски. Холодильник був забитий чужими продуктами. На столі громіздилися гори брудного посуду.
Ти хто? ледве прошепотіла я.
Микола, хлопець озирнувся. А що, поїсти не можна? Бабуся Ганна дозволила.
Я повернулася в коридор, де Олекса вже набирав номер на телефоні.
Мамо, ти що собі думаєш? тихо, але рішуче сказав він.
У слухавці залунав веселий голос свекрухи:
Олексо, приїхали? Як поїздка? Чуєш, я там Галі ключі залишила, вони з Віктором до Києва приїхали Миколу обстежити. Квартира ж порожня, не шкода вони лише на тиждень.
Мамо, ти нас питала?
А навіщо питати? Вас же не було. Просто скажіть їм, що я за квартиру відповідальна, хай чисто залишають.
Я вирвала телефон:
Ганно Петрівно, ви серйозно? Ви впустили абсолютно чужих людей у нашу квартиру?
Які ж вони чужі? Це ж моя двоюрідна сестра Галя! Ми ще дітьми в одному ліжку спали.
Але ж це тепер наш дім!
Ксеню, навіщо нервуватися? Рідня ж. Тихі, нічого не зламають, а в Миколи проблеми зі здоровям допомогти треба. Чи ти така скупа?
Олекса знову забрав телефон:
Мамо, через годину ти приїжджаєш і забираєш їх ВСІХ.
Олексо, та вони до четверга залишаються! У Миколи обстеження, я їм зекономила гривні на готелі.
Мамо, годину даю. Не приїдеш викличу поліцію.
Він поклав телефон. Я повалилася на пуф і сховала голову в долоні. Чемодани стоять нерозпаковані, з вітальні чути телевізор, на кухні сичать ковбаски. Два з половиною години тому ми мріяли про рідні стіни, а тепер почуваюся в гостях у себе.
Ми швидко зберемося, зявилася у коридорі Галя із винуватою міною. Ганна думала, ви не заперечуватимете. Ми б самі спитали, та вашого номеру не було. Ганна запропонувала, ми погодилися думали, не завадимо…
Олекса стояв біля вікна, мовчав. Я помітила, як напружений у нього хребет так завжди, коли злий через маму і не має слів.
А де наш кіт? зненацька схаменулася я.
Який кіт?
Жовтик. Рудий. Ми залишали ключі заради нього.
Не знаю, Галя знизала плечима. Ми його не бачили.
Я кинулася шукати. Кіт забився під ліжко у спальні, аж у найдальший куточок. Очі круглі, шерсть наїжачена. Коли я спробувала його витягнути, він зашипів.
Жовтику, це ж я, лягла на підлогу. Тихо, все добре.
Кіт з недовірою дивився: усе в кімнаті чуже. На моїй тумбочці чиясь упаковка з пігулками. Ліжко застелене не так, як я роблю. На підлозі чужі тапці.
Олекса став поруч.
Пробач.
Тобі нема за що. Ти ж нічого не знав.
За маму. За її впертість.
Вона вважає себе правою.
Вона завжди така була! Ще як ми переїхали приходила без попередження. Я ж думав, зумів пояснити
У коридорі піднявся галас приїхала свекруха. Я встала, поправила волосся та вийшла.
Ганна Петрівна вже стояла з обуренням.
Олексо, ти що, надумав?
Мамо, сідай, вказав чоловік на кухню.
Яке сідай? Галя, Вікторе, збирайтесь до мене! Нас виганяють.
Мамо, сідай, будь ласка.
Свекруха вперше мовчки подивилась на сина і послухала. Ми сіли за стіл поки Микола доїдав ковбаски.
Мамо, Олекса глянув прямо в очі, як ти могла впустити людей у нашу квартиру без дозволу?
Я хотіла допомогти! Галя просила, в Миколи болі, в Києві житла нема. Я й подумала ви ж у подорожі.
Мамо, це НАША квартира.
Та хіба не моя? У мене ж ключі…
Для кота, мамо, для кота! Ти розумієш, не для готелю, не для гостей.
Але це ж родина! Галя моя сестра, Віктор нормальний чоловік, Миколка хворий ти б на вулицю їх?…
Я кинула у склянку води, руки тремтіли.
Ганна Петрівна, ви ж навіть не запитали…
А навіщо, вас же не було!
Саме ТОМУ і треба було запитати! У нас є телефони. Один дзвінок, одне повідомлення і все вирішили б.
І відмовили б, мабуть?
Може й так, а може й погодилися б на пару днів, але з нашими умовами. Це називається повага!
Ганна встала.
Так завжди! Я стараюся лише для вас, а мені докори…
Мамо, у тебе однокімнатна! Як ви там четверо поміститесь?
Помістимось. Лише б вас не турбувати.
Я поставила склянку.
Ганна Петрівна, зупиніться. Ви знали, що робите неправильно тому й не подзвонили заздалегідь. Ви вирішили: приїдемо, а вже пізно буде. Доведеться змиритися, так?
Я хотіла як краще.
Ви хотіли по-своєму. Це не одне й те ж.
Вперше виглядала розгублено.
Галя плакала Миколі дуже погано було. Мені їх шкода…
Це зрозуміло, втрутився Олекса. Але це не був твій дім. Уяви, якби ми у твою квартиру без дозволу впустили моїх друзів. Як би ти відчувала?
Я б розсердилась.
Ось бачиш.
Сиділи мовчки. З вітальні було чутно метушню зборів. Галя плакала, Віктор щось пакував у сумки. Микола мовчки стояв у дверях.
Пробачте, несміливо промовив підліток. Я думав, можна. Бабуся сказала.
Я поглянула на нього звичайний, переляканий хлопець. Він не винен у плутанині дорослих.
Ти не винен. Йди допоможи батькам.
Ганна Петрівна втерла сльози.
Я правда хотіла як краще. Навіть не подумала спитати. Ви для мене завжди були діти…
Нам по тридцять, сказав Олекса. Ми вже самостійні.
Зрозуміла, сказала, наче втомилась. Ключі заберете?
Так, кивнула я. Вибачте, довіри вже менше.
Я розумію.
Родина Галини зібралася швидко, довго й ніяково вибачалася. Свекруха забрала їх до себе, обіцяла якось розмістити. Олекса зачиняв за ними двері, сперся спиною й важко зітхнув.
Ми мовчки пройшли всі кімнати. Ліжко треба міняти, холодильник розбирати, усюди чужі речі, переставлені стільці, брудний посуд. Жовтик ще сидів під ліжком.
Думаєш, мама все зрозуміла? спитала я на кухні, відкриваючи вікно.
Хотів би вірити.
А якщо ні?
Станемо жорсткішими. Ми не дамо більше собі таке робити.
Обійняла чоловіка. Стояли посеред чужого безладу у власній квартирі мовчали.
Найгірше, я відійшла, через кота. Ми ж про нього найбільше турбувалися, а він голодний і наляканий, поки тут цирк…
Як думаєш, його годували?
За виглядом ні. Миска порожня, вода давно не мінялась.
Олекса сів між ліжком і стіною:
Пробач, Жовтику. Мамі більше ключа не дамо.
Кіт нарешті виліз, потерся об ноги. Я дала йому їсти, він жадібно накинувся, наче не бачив їжі цілий тиждень.
Ми заходилися прибирати. Викинули з холодильника чуже, перестелили ліжко, помили посуд. Жовтик ситий заснув на підвіконні, скрутившись калачиком поступово квартира знову ставала нашою.
Увечері зателефонувала мама Олекси. Її голос був тихий, винуватий:
Олексо, я ось подумала… Ти мав рацію. Вибач.
Дякую, мамо.
Ксеня на мене дуже сердиться?
Чоловік подивився на мене я кивнула:
Звичайно сердиться. Але пробачу. Згодом.
Після дзвінка ми довго сиділи на кухні, пили чай і мовчали. За вікном поволі сутеніло. Знову було тихо, затишно, по-домашньому. Відпустка закінчилася так раптово й болісно, що тільки тепер я зрозуміла, як гостро люблю наш дім.
