Бізнес-клас. Довгий переліт. Я замовив квиток заздалегідь, обрав місце біля вікна — просто хотілось провести цей політ у спокої, трохи попрацювати та відпочити. Усе йшло як завжди: пасажири заповнювали салон, валізи ховалися у багажні полиці, стюарди пропонували воду.
Я вже влаштувався на своєму місці, коли в салон увійшов чоловік у дорогому костюмі. Він тримав у руках шкіряний портфель і з виглядом повної впевненості підійшов до свого крісла — поруч із моїм. Окинув поглядом сидіння, потім перевів очі на мене, різко скривився й голосно, щоб чули всі довкола, промовив:
— Що це за маразм? Я заплатив за бізнес-клас, а відчуваю себе, як у київському метро в годину пік!
Він демонстративно заплющив очі й кинув у мій бік зневажливий погляд.
— Я лечу на важливу конференцію, мені треба підготуватися, а тепер навіть сісти нормально не зможу, — буркнув він, важко опускаючись у крісло.
Я зрозумів, на що він натякає. А точніше — на кого.
— Навіщо взагалі таким, як він, тут місця продають? — проворчав він уже під ніс, але досить голосно, щоб я чув.
Він сів і одразу почав штовхати мене ліктем, ніби підкреслюючи свою злість. Мені було не лише боляче, але й неймовірно прикро. Я відвернувся до вікна, стримуючи образи. Ніколи не думав, що доросла, респектабельна людина може бути такою жорстокою.
Весь політ він немов навмисне ворушився, шурхав паперами, сопів, але більше нічого не казав. Я терпів. Я звик до упереджених поглядів. Але не до такої відвертої злоби.
Але перед приземленням трапилося дещо несподіване — після чого той чоловік глибоко пожалкував про свою поведінку.
Коли літак приземлився і ми почали виходити, до мене підійшов мій помічник з економ-класу. Він ввічливо кивнув і сказав:
— Пане Коваленко, вам буде зручно, якщо після реєстрації в готелі ми одразу поїдемо на майданчик конференції? Усе вже готове.
Чоловік, що сидів поруч, завмер. Я відчув його погляд. Помічник пішов, а той раптом заговорив зовсім іншим тоном:
— Вибачте… ви теж летите на конференцію? Я чув, там виступатиме дуже шанований вчений… Його теж звуть Коваленко.
— Так, — відповів я спокійно, беручи сумку, — це я.
Він збентежився, зблід, почав щось белькотати про те, як давно цікавиться моєю роботою, як чув про мою лекцію з когнітивних технологій.
Я лише ввічливо посміхнувся та вийшов першим. Він залишився сидіти, наче з нього випустили повітря.
Сподіваюся, після цього незнайомець перестане судити людей за зовнішнім виглядом.
