Чужий наречений
У нашому селі Підвисок була весела весілля, таке, що вся громада на вухах стояла. Іван, наймолодший хлопець у селі, майстер-механік, руки золоті, на Оленці одружився. Оленка вона, немов маковий цвіт, яскрава, голосиста, сміх її колокольчик. Завжди в центрі, завжди перша. Пара з картинки, ніби вийшла. Батьки Івана їх будинок відремонтували, новий паркан підняли, ворота стрічками прикрасили. Гості гуляли велично, три дні тривало святкування. Музика лунала по всій вулиці, пахло шашликами і солодкими пирогами. Усі вигукували «Горько!».
Того ж дня я не був на святі. Я сидів у нашому медпункті, а навпроти мене Анюта, тиха, непомітна. Вона ніби існує і не існує одночасно. Очі, як лісові озера, глибокі й спокійні, у них та сама вікова печаль, що болить, коли дивишся. Сиділа на кушетці, пряма, мов натягнута струна, і мовчала. Руки тонкі, працюючі, сплітає їх у вузол на колінах, доки кісточки не побіліли.
На ній було найкраще сукню, шовкова, в дрібний васильковий візерунок. Стара, але чиста, випрасувана. У волоссі синя стрічка. Вона теж готувалась до весілля. Але не до того. До Івана.
Вони з дитинства нерозлучні. У першому класі сиділи за однією партою, Іван ніс їй портфель, захищав від хлопців. Вона йому приносила пиріжки, розвязувала задачі. Усьому селі відомо: Іван і Анюта як небо і земля, сонце і місяць, завжди разом. Після служби в армії він першим кроком до неї побіг. Працювали, подавали заяву, вибрали день. Той же день, коли Оленка з Іваном весілля грала.
Після того Оленка повернулась з міста, ніби на гостину, і все закрутилось. Іван, наче зачарований, не залишав думки про Аню. Жоден бог не знав, чим Оленка його підкорила. Тільки став від Анюти уникати, очі сховати. А ввечері, коли вже темнело, він підбіг до калитки, стискав шапку в руках, і, як гвинт з гнилої дошки, вискочив: «Прости, Анюто. Я тебе не кохаю. Оленку люблю. На ній женюсь». І повернувся, залишивши її стояти біля калитки, вітром холодним трясячий платок. Село здригнулося, потім забуло. Чужа біда не її, пройде і згасне.
Тепер Анюта сиділа переді мною в день своєї нездійсненної весілля, а за вікном гучала музика, сміх розлітався по селу. Я дивився на неї, і в серці крові ллються, а вона не плаче, ні краплини сліз не з’являються. Це страшніше за все коли біль ховається в середині, пожирає і спалює.
Анюто, шепнув я тихо, хочеш води? Або краплі з валеріани?
Вона підняла на мене свої озерні очі, у яких лише порожнеча, ніби спалена степова пустка.
Не треба, Семенівна, голос її був тихий, мов шелест сухих листків. Я не до ліків прийшла. Просто посидіти. Доми стіни тиснуть. Мати плаче, а мені мені все одно.
Ми сиділи мовчки. Я не знав, які слова міг би сказати, щоби заплатити цю діру в душі. Час лише бальзам, що трохи притуплює біль, покриває його тонкою плівкою, яку доторкнутись і кров знову вийде.
Можливо, годинугодини два пройшло, аж стемніло за вікном. Музика затихла, залишились лише тикання старих годинників на стіні й завивання вітру в трубі. Раптом вона здригнулась, ніби від холоду, і каже, глядаючи в одну точку:
Я ж йому шила сорочку на весілля. Хрестиком, по вороту. Думала, буде оберегом.
Вона провела рукою по повітрю, ніби розгладжуючи уявний комір, і по щоках повільно сповзла єдина сльоза скудна, важка, мов розплавлене олово. Вона намалювала шлях на щоку і впала на зєднані руки.
Мені здавалося, що тикання годин зупинилося. Весь село, увесь світ замерли разом із тією сльозою гірке, невисловлене горе. Душа моя впала в пятки, чесно кажучи. Я обняв її худі, тремтливі плечі і тримав, колихав, як маленьку дитину, думки лишаючи: «Боже, навіщо так з нею? Чому такій тихій, світлій душі таке випробування?»
Два роки минули. Сніг замінював бруд, бруд пил, пил знову сніг. Життя в Підвиску текло своєю ходою. Іван з Оленкою жили, з першого вигляду, непогано. Дім був повний, купили автомобіль. Але сміх Оленки став іншим. Не колокольчиком, а ніби скриплом розбитого скла різким, злим. Іван походив, наче в воду опущений, потемнів, згорбився, в очах печаль. У гаражі частіше затримувався, не з порожніми руками. Говорили, Оленка його дратує зранку до ночі: то грошей мало, то уваги не бере, то на сусідку дивиться. Їхня любов, наче весняний паводок, бурно прийшла, усе зруйнувала, а потім так швидко зникла, залишивши лише сміття й іл.
Анюта жила тихо, непомітно. Працювала на пошті, допомагала мамі по господарству. Зникла в собі, ніби заховалась у раковині. Не дивилась на хлопців, не ходила в клуби. Іноді посміхалась, але в очах залишалась та ж лісова глухомань. Я спостерігав за нею здалеку, серце стискалось. Думав, що вона так і увяде, не розквітне.
Одного пізнього осіннього вечора, коли дощ лив, як з відра, а вітер зірвав з беріз останні золоті листя, калитка мого медпункту скрипнула. На порозі стояв Іван, промоклий до кісток, брудний, і рука його незвично висіла.
Семенівна, сказав він, губи дрожали, допоможіть, здається, руку зламав.
Я провів його в кабіну. Поки обробляв рану, накладав шину, він мовчки стогнав від болю. Коли я закінчив, він підняв погляд, в очах відчай, що розлився, як чорний шрам.
Це я сам, зітхнув він. Від злості. З Оленкою поругався. Вона у місто до матері поїхала, сказала, назавжди.
І він заплакав. Не почоловічому, а тихо, безголосно. Сльози стікали по небритих щоках, крапали на брудну куртку. Дорослий, сильний чоловік сидів переді мною, мов побитий цуценя. Розповідав розкидано, про те, як важко живеться, як красива Оленка виявилась жорстокою, а її кохання вимогливим і душним.
Я, Семенівна, кожну ніч бачу у сні Анюто, шептав він. Як вона усміхається. А я прокидаюсь і хочеться викувати. Дурень я, сліпий дурень. Найдорожче, що мав, викинув власними руками, замінив яскравою обгорткою
Я налила йому корвалол, сиділа поруч, слухала. Думала, як життя крутиться. Іноді треба втратити все, аби зрозуміти, що справді цінно.
Наступного дня все село гукало: Іван розлучився. Через тиждень він прийшов до дому Анюти, не до калитки, а прямо до ґанку, зняв шапку під холодним дощем і стояв, дивлячись у вікна. Час стояв, два. Промок до нитки. Аня не виходила. Мати її виглядала в вікно, розмахуючи руками, а він стояв.
Тоді калитка скрипнула, і вийшла Анюта в старенькому плащі, з платком на голові. Вона підбігла до нього, він впав перед нею на коліна, прямо в бруд. Схопив її руки і притиснув до обличчя.
Прости, лише й сказав.
Що між ними говорили, я не знаю й не важливо. Важливо, що я побачила в її очах, коли через кілька днів вона прийшла за зеленою маззю, обробляти Іванові ссадини. У їхніх очах вже не було спаленої степу, а знову блищали лісові озера, і в самій глибині, схвильовано, як найперший підвіконний підсніжник, проблискував крихітний вогник.
Вони не влаштували весілля. Просто жили. Іван переїхав до її старенького будинку, лагодив дах, ремонтував паркан, перекладав печ. Працював з ранку до ночі, ніби хотів працею спокутати провину. А вона вона розтанула, мов квітка, що довго без води, а тепер її поливали. Знову посміхалась, а її усмішка була така світла, така тепла, що поруч з нею самому захотілося посміхнутись.
Одного літа, у розквіті сенокосу, коли повітря було густим і солодким від запаху свіжо зрізаної трави і польових квітів, я проходила повз їхній дім. Калитка була відкрита. Зацікавилась, а вони сиділи на криші, на старій деревяній лавці. Іван, міцний, щирий, обіймав її за плечі, а вона, тихенька, світла, притиснулася до нього і тихо напівспівувала, перебираючи в мисці землянику, пахучу сонцем. Під їхніми ногами, прямо на теплих дошках, спав у плетеній кошику крихітний сувенір їхній синок, Сашко.
Сонце сідало за річку, розмальовуючи небо ніжними акварельними тонами. Десь далеко била корова, гавкала собака, а тут, на цьому ґанку, панувала тиша, спокій, ніби сам час зупинився. Я дивилась на них і посміхалась скрізь сльозами. Тільки це вже були інші сльози світлі, чисті.
