Мій день народження був учора, і, чесно кажучи, я досі розмірковую – чи це був грандіозний провал, чи найбільш епічний святочний вечір у моєму житті.
Почалося з того, що я, як наївна душа, довірила організацію своїй найкращій подрузі Олені. Вона клялася, що все буде «на вищому рівні», що стіл «ломитиметься від смачних страв», а гості будуть в захваті. Ну звісно, Олено! Коли я повернулася з роботи, мене зустріла картина, гідна комедії про невдатні вечірки.
У вітальні панував справжній хаос. На столі лежали залишки нарізаних ковбас і сирів, трохи підсохлих, перемішаних з маслинами, які, здавалося, ніхто навіть не чіпав. Огірки, помідори та якийсь млявий болгарський перець виглядали так, ніби їх нарізали ще минулого тижня. Я почала підозрювати, що Олена просто зібрала все, що знайшла в холодильнику, і назвала це «святковим столом». Пляшки з вином, соком і чимось газованим стояли в безладі, деякі вже були наполовину порожніми. Мабуть, хтось вирішив розпочати свято без мене.
Олена зустріла мене біля дверей, сяючи, як ялинка на Новий рік. «Ну як? Правда, класно?» — запитала вона, гордо показуючи на цей кулінарний апокаліпсис. Я лише кивнула, намагаючись приховати подив. Не хотілося ображати подругу, яка, схоже, щиро старалася. Але в голові крутилася одна думка: «Хто взагалі їсть підсохлу ковбасу на день народження?»
Мій брат Тарас, як завжди, додав свій шарм до цього свята абсурду. Він приніс торт, який, схоже, пережив справжню пригоду. Коробка була пом’ята, крем розмазався по кришці, а напис «З Днем народження!» перетворився на щось, що нагадувало абстрактний шедевр. «Я сам вибирав!» — гордо заявив він, ставлячи торт на стіл. Я глянула на це кулінарне творіння й вирішила, що запалю свічки саме так – можливо, у напівтемряві ніхто не помітить його жалюгідного стану. Але Тарас був такий задоволений, що я не стала його розчаровувати. Зрештою, він мій брат, і його ентузіазм завжди переважує будь-які недоліки.
Марія, моя колега, теж відзначилася. Вона подарувала мені набір косметики, який, судячи з трохи пошарпаної упаковки, явно заляжувався в неї вдома. «Я подумала, тобі сподобається!» — сказала вона з такою щирою посмішкою, що я навіть не змогла образитися. Що ж, хоч щось нове з’явиться у ванній. Хоча, чесно кажучи, я вже передчувала, що цей крем із запахом «квітучої вишні» буде занадто липким, а туш — висохлою. Але це дрібниці.
Гості, до речі, теж додали колориту. Хтось приніс караоке, і вже за півгодини весь дім гудів від незграбного співу хітів дев’яностих. Олена, натхненна кількома келихами вина, вирішила, що вона – реінкарнація Тіни Кароль, і з завзяттям заспівала «Пупсик», через що сусіди, мабуть, досі обговорюють цей виступ. Тарас, не бажаючи відставати, підхопив «Червона рута», чим викликав регіт у всіх присутніх.
До півночі стіл виглядав ще сумніше, але настрій був на висоті. Ми сміялися з кумедних подарунків, згадували старі історії й навіть влаштували імпровізований конкурс на найсмішніший тост. Перемогла Марія, яка побажала мені «стільки щастя, щоб воно не вміщалося у валізу, але й не важило, як мішок цегли». Я досі не знаю, що вона мала на увазі, але звучало це геніально.
Коли гості почали розходитися, я оглянула безлад у вітальні й зрозуміла, що цей день народження я точно не забуду. Так, стіл був далекий від ідеалу, торт нагадував жертву стихії, а подарунки викликали більше питань, ніж захвату. Але було стільки сміху, тепла й кумедних моментів, що я б не проміняла цей вечір ні на що. Олена, Тарас, Марія й усі інші зробили мій день таким, яким він має бути – живим, щирим і трохи божевільним.
Наступного разу я, звичайно, візьму організацію у свої руки. Або щонайменше заховаю підсохлу ковбасу до приходу гостей. Але якщо чесно, саме такі вечірки – і є справжнє життя. І я вже чекаю наступного дня народження, щоб подивитися, чим ще мене здивують друзі та рідні.
Якось так, на власному досвіді, я зрозумів: ідеальні свята – це не про ідеальний стіл чи подарунки. Вони – про людей, які роблять ці моменти незабутніми.
