**Щоденник**
Як швидко летить час. Не встигла озирнутися, а вже скоро п’ятдесят. А здавалося, що вічно будеш молодою. Олеся глянула у дзеркало. То так голову поверне, то інакше. Саме розчарування. Та й казали ж — треба любити себе будь-яку. Гаразд. Що ж тут любити? Кола під очима, куточки губ опущені, зморшки на обличчі, очі сумні. Ой, краще не дивитися на таку красу.
І начебто не цеглу носила, не на заводі пахала — сиділа все життя в світлому теплому кабінеті й папірці перебирала. А на обличчі всі роки відбилися.
Олеся зітхнула. «І чого я розпереживалася? Хто на мене дивиться? Молоденьких повно. От і заспокойся. Дихай рівно», — наказала вона собі. І справді зробила глибокий вдих, потім ще один. «Ех, подумаєш, Євген повернувся. Він про мене давно забув. Скільки води втекло з тих пір…»
***
— Олесю, підемо в кіно? — запропонував Женько, почервонівши так, що навіть вуха зайнялися.
— А на що йдемо? — спитала Олеся з навмисною байдужістю, а серце в грудях так і скакало від радості.
— Забув назву, та хлопці дивилися — сподобалось.
— Я люблю про кохання чи пригоди, — мрійливо сказала Олеся й помітила, як обличчя Женька витягнулося. — Ну гаразд, підемо. А коли?
— Можна зараз, — підхопив він.
Олеся подумала. Мама ніяких доручень не давала, уроки можна й пізніше зробити. Дозволу питати не треба — вона на роботі.
— Підемо, — погодилася вона.
У залі було небагато народу — робочий день. Світло погасло, почався фільм з перестрілками та погонями. Олеся косилась на профіль Женька. Він захоплено дивився на екран. Коли герой врятував дівчину від бандитів і вони поцілувалися, Олеся напружилася й почервоніла — адже Женько був поруч і теж бачив це.
Раптом він нахилився до неї, наскільки дозволяв підлокітник крісла, і взяв її руку у свою. Серце затріпотіло, Олеся завмерла, боячись рухнутися. Ось-ось він торкнеться губами її щоки… Але ні. Герої знову тікали, і Женько поглянув на екран. А Олеся так і просиділа до кінця сеансу, затамувавши подих.
Фільм закінчився, світло в залі запалилося, і Женько відпустив її руку. Олесі раптом стало холодно. На вулиці вже змеркало. Вони йшли додому пішки, і Женько захоплено розповідав про найяскравіші моменти фільму, ніби вона не сиділа поруч. Коли він замовкав, наставала незручна пауза. Олеся щось питала, і він знову починав розповідати. Вона все чекала, що він візьме її за руку, але він ніс її портфель і жестикулював.
Біля хати Олеся зупинилася й опустила очі. Женько теж мовчав.
— Піду? — вона взяла портфель і відчинила калітку.
— Олесю, ще підемо в кіно? — кликнув він.
Вона озирнулася. У сутінках не розгледіла його обличчя, але знала — боїться відмови.
— Підемо! — весело відповіла вона й побігла додому.
Вони ходили в кіно ще кілька разів. Женько завжди, як тільки гас світло, брав її за руку й не відпускав до кінця. Іногда просто гуляли. Він закінчив школу минулого року, навесні мали забрати в армію. Не став нікуди вступати — працював із батьком у автосервісі.
Одного разу він навіть поцілував її в куток губ. Вона боялася, що він ніколи не наважиться. Як же щасливою вона тоді почувалася!
Навесні він пішов у армію. Перед від’їздом кликнув її на вулицю, кинувши камінчик у вікно. Олеся накинула пальто й вийшла. Він був п’яний.
— Завтра вранці їду. Ти будеш мене чекати?
— Так, — хрипко відповіла вона. — Звісно, буду.
Як він міг сумніватися? Для неї не існувало нікого, крім нього.
Тут мама згадала, що Олесі немає, визирнула у вікно й покликала додому. Вона піднялася на шкарпетки, чмокнула Женька в гарячу щоку й побігла.
***
Батько Олесі пив і минулої зими замерз у сугробі. Мати зійшлася з іншим. Олесі було ніяково, вона соромилася виходити на кухню. Після школи вона поїхала у обласний центр. Недалеко — всього півтори години автобусом. Мати не перечила. Навіть здавалося, що та із полеЗупинилася, подивилася на його обличчя, що так зблідло від несподіванки, і прошепотіла: “Чекала…” — а потім обережно поклала голову йому на плече, немов повертаючись додому після довгої дороги.
