Памятаю я? Звичайно, не забути!
Олю, тут таке справа… Ну, коротше, ти памятаєш мою позашлюбну доньку Ганну? мій чоловік говорив загадками, що вже було тривожно.
Памятаю я? Не забути! А що там? я сіла на стілець, внутрішньо готуючись до неприємностей.
Навіть не знаю, як тобі й сказати… Ганна благально просить, щоб ми забрали її доньку, а отже, мою онуку, мимрив чоловік на імя Тарас.
З якого це переполоху, Тарасе? А чоловік у Ганни? Зїв пиріжків та зник? мені вже цікаво, навіть інтригує.
Розумієш, Ганні недовго залишилось. Чоловіка як не було. Її мати давно виїхала за кордон, в Польщу, вийшла там заміж. Ганна з матірю остаточно пересварилися і не спілкуються. Інших рідних нема. Ось і просить, Тарас хвилюється, ховає очі.
Ну? А ти що надумав робити? Як вчиниш? у душі я вже давно все для себе вирішив.
Отож звертаюсь до тебе, Олю. Як скажеш так і зробимо, Тарас нарешті глянув на мене з питанням.
Гарно! Це виходить, ти молодим був гарячий, а я, Оля, маю тепер чужу дитину на себе брати? мене просто розятрювало це вагання та нерішучість чоловіка.
Олю, ми ж родина. Таке треба вирішувати разом, Тарас став наполягати.
О, погляньте на нього! А коли бігав за спідницями, чого не радився зі мною? Я ж тобі дружина! на очі набігли сльози, і я втекла у спальню.
…У школі я дружив з однокласницею Лесею. Але коли до нашого класу прийшов новенький Степан, у мене голова крутилася тільки навколо нього. З Лесею швидко розійшлися. Степан на мене звернув увагу, проводжав додому, цілував у щоку, зривав для мене з клумб ромашки. А через тиждень покликав до себе на квартиру. Я, як зачарований, був біля нього, закохався по самі вуха. Закінчили школу і Степана призвали до війська. Я зі сльозами проводжав його на вокзалі. Службу відбував він у Харкові.
Ми рік листувалися, потім Степан повернувся у відпустку. Я не знав, як йому радіти й догодити. Готував улюблені вареники, ловив кожен його погляд. Він мені обіцяв:
Олю, приїду через рік, одружимося! Хоча, ти для мене вже давно дружина!
Від таких слів мене накривала хвиля ніжності і тепла… Ось так буде завжди: Степан погляне на мене а я розтоплений, наче масло на гарячому хлібі, як паляниця в печі.
Степан повернувся до війська, а я залишився по суті нареченим. Минуло пів року лист від нього: треба розставатись, бо він у гарнізоні закохався, у місто не повернеться.
А у мене вже під серцем бивсь його син. Ось тобі й весілля! Від слів бабусі не втечеш:
Не вір в яблуню у цвіту, вір у яблука восени.
…Йшов час. Народився хлопчик Назар. Треба сказати, що колишній хлопець Ігор допоміг мені, коли залишилась сама. Прийняла цю допомогу від безвиході. Так, у нас були стосунки. На Степана вже не сподівався.
І тут Степан раптово зявився. Двері відкрив Ігор. На порозі стояв Тарас.
Можна зайти? Тарас був здивований побаченим.
Заходь, раз прийшов, Ігор неохоче впустив.
Назар, відчувши напругу, розплакався й причепився до Ігоря.
Ігорю, прогуляйся з Назарчиком, я хотів виграти цей момент.
Ігор з сином вийшли.
Чоловік? приревнував Тарас.
А тобі що до того? Навіщо прийшов? серджуся, зовсім не розумію навіщо він тут.
Засумував за тобою, ось і прийшов. Дивлюсь, добре ти влаштувалась, Ольго. Родина у тебе. Отже, не дочекалась мене. Ну, я піду. Вибач, що завадив вашому сімейному щастю, Тарас вже був готовий іти.
Стривай, Тарасе. Чого прийшов? Душу мені рвати? Ігор допомагає мені як друг. До речі, твого сина двохрічного виховує, сказав я, нагадуючи про дитину. Почуття до нього не погасли.
Я повернувся до тебе, Ольго. Приймеш мене? спитав з надією Тарас.
Заходь, зараз їсти будемо, серце ніби завмерло, знову відчув радість і полегшення. Повернувся, значить не забув…
Ігор отримав “від воріт поворот”. Моєму Назару потрібен рідний батько, не тимчасовий опікун. Пізніше Ігор одружиться із гарною жінкою з двома дітьми.
…Минуло кілька років. Тарас так і не зміг по-справжньому полюбити Назара, для нього син був чужим упевнений був, що той дитина Ігоря.
Я це відчував. Та взагалі, Тарас завжди бігав за чужими спідницями, часто захоплювався, а потім легко розлучався. Зраджував мені з подругами, з подругами моїх подруг… Я тихо страждав, але тримався за нього, беріг родину.
Може, мені й було легше хто щиро любить, той щасливий у невіданні. Я не мусив вигадувати брехню, прикривати чи створювати небилиці, просто любив. Для мене Тарас був цілим світом. Хотів був навіть розлюбити, піти кудись, але сам собі за це картання влаштовував: де я такого ще знайду? Та й сам би він без мене занепав.
Свою матір Тарас втратив у чотирнадцять років померла тихо у сні. Може, так і тягнув ніжність від усіх жінок, шукаючи по світу ту ласку. Я все йому прощав, жалів, підтримував. Одного разу ми сильно посварилися, і я вигнав його. Він пішов до рідні, місяць не було причина сварки забулась, а його нема й нема. Пішов я миритись до його тітки.
Ольга, навіщо тобі Тарас? Він каже, що ви розвелися. Тепер у нього дівчина.
Я довідався адресу нової коханої і навідався до них.
Добрий день! Чи можна побачити Тараса? намагався бути чемним.
Дівчина скривилася і зачинила двері мені перед носом. Я мовчки пішов.
…Тарас повернувся через рік. У тієї дівчини народилася від нього дочка Ганна. Я й досі виню себе, що вигнав тоді чоловіка; може, не було б і тієї дитини, якби не та сварка. Я почав ще більше цінувати й берегти чоловіка.
Про Ганну ми з Тарасом ніколи не говорили. Здавалося, зачепиш цю тему вся родина розлетиться, як замок із карт. Краще вже мовчати.
Що, дитина від іншої? Не таке вже диво Жінки ж самі покладаються під чужих чоловіків!
Жили ми з Тарасом так з роками він став спокійнішим, змиреннішим, молдаванки-красуні зникли. Тарас сидів вдома, дивився телевізор. Назар рано одружився, троє онуків нам подарував. І ось несподіване
Через, скільки років, дочка Ганна зявилась і попросила прихистити свою дитину.
Задумався я. Як Назару пояснити появу в домі чужої дівчинки? Він же не знає нічого про пригоди батька в юності.
…Ми оформили опіку над пятирічною Аліною. Ганна швидко померла, їй було лише тридцять. Могила з часом затягується травою, а життя йде.
Тарас вирішив поговорити з Назаром по-чоловічому. Син вислухав і сказав:
Тату, що було те вже поросло мохом, судити вас не буду. А дитину треба прийняти, вона ж родина.
Ми з Тарасом зітхнули з полегшенням. Гарний у нас син виріс, чуйний.
…Аліні зараз шістнадцять. Діда Тараса обожнює, таємничить із ним, мене бабусею кличе, розповідає, що дуже схожа на мене в юності. Я не заперечую.
Тепер я розумію: не варто тікати від минулого все з часом сідає на свої місця. Кров не вода, а добре серце в родині найбільший скарб.
