**Щоденниковий запис**
Зима знову наближається, а я не знаю, як переживу її сама. Тарифи на газ скажені, а в мене немає сили рубати дрова.
Моя донька Наталка приїхала на вихідні, щоб допомогти мені з продуктами. Я наважилася запитати: «Чи можу я перезимувати в тебе? Рахунки за газ занадто великі, а я вже не та, щоб колоти дрова». Вона лише зітхнула: «Де, мамо, у моїй хрущовці? Ось якщо куплю будинок, тоді візьму тебе до себе».
Не бажаю нікому такої старості.
Хочу поділитися своїм болем. Я овдовіла рано мені було лише 26. Чоловік залишив мене з двома малими дітьми: сином Тарасом, якому було три, і донечкою-немовлям. Віддала їм усе своє життя. Треба було годувати, одягати, виховувати. Вибору не було тягнула все сама.
Працювала на заводі, а після роботи город, хата, дрова. Жила в селі, але грошей не вистачало навіть на дрібниці. Сама косила траву, сама колола дрова для печі. Що ж робити, якщо немає чоловіка?
Діти виросли й поїхали до міста Києва та Львова.
Поки була сили, тримала господарство. Коли привозили онуків, вони їли свіжі овочі з городу, пили парне молоко. Відкладала з пенсії допомагала дітям.
А тепер… Тепер я ледве пересуваюся. Зима найстрашніше.
Наталка приїхала, щоб купити мені їжу, і я знову спитала: «Може, я в тебе перезимую?» Вона відповіла так само: «Де, мамо? У двокімнатній квартирі?»
Коли я впала й не могла піднятися, сусіди подзвонили Тарасу. Він сказав, що дуже зайнятий, що у тещі теж проблеми зі здоровям, що не може приїхати…
Попросила їх подзвонити моїй сестрі Олені. Вона приїхала того ж дня й забрала мене до себе. Якби не вона не знаю, чи вижила б.
Минуло кілька місяців. Мої діти досі не зателефонували.
Коли я була сильною я їм була потрібна. А тепер вони забули, що у них є мати.
Не бажаю нікому такого. Невже я щось зробила не так? Коли ж вони стали такими байдужими?
Прошу всіх, хто це читає: шануйте батьків. Ніхто у цьому світі не любитиме вас так щиро й безкорисливо, як вони.
