Дощ лютував над скляним дахом розкішної маєнтності Юрія Коваленка за межами Києва. Усередині мільйонер стояв біля каміну, тримаючи в руці чашку чорної кави, його погляд блукав у танцюючих полумях. Багатство наповнило його життя розкошшю але не спокоєм.
Різкий стук порушив тишу.
Юрій нахмурився. Він нікого не чекав. Прислуга мала вихідний, а гості були рідкістю. Він поклав чашку й підійшов до дверей, розкривши їх.
Перед ним стояла жінка, промокла до нитки, притискаючи до грудей дівчинку років двох. Їхній одяг був тонким і поношеним, очі порожніми й втомленими. Маленька діточка міцно трималася за светр матері, мовчки спостерігаючи.
Вибачте, що турбую, пане, прошепотіла жінка, голос її тремтів. Я не їла вже два дні. Якщо дозволите почистити ваш дім, мені потрібен лише тарілка їжі для мене і моєї донечки.
Юрій завмер.
Не від жалю, а від несподіванки.
Оленко? прошепотів він.
Вона підвела погляд, у її очах застигло невіря. Юрію?
Час ніби згорнувся.
Сім років тому вона зникла без попередження, без прощання, просто пішла.
Він зробив крок назад, серце билося шалено. Останній спогад про Олену Шевченко був про неї в червоній літній сукні, босоногу в його саду, таку безтурботну, наче ніщо не могло її вразити.
А тепер вона стояла тут, у зношеному одязі, схудла і знесилена.
Де ти була? запитав він, голос напружений.
Я прийшла не для воззєднання, відповіла вона, голос ламався. Мені потрібна їжа. Потім я піду.
Його погляд опустився на дівчинку. Кучері світлого волосся, яскраві блакитні очі такі самі, як у матері.
Вона моя? тихо спитав він.
Олена відвела погляд, мовчазно.
Юрій відступив убік. Заходь.
Усередині їх огорнуло тепло. Олена нерішуче стояла на мармуровій підлозі, залишаючи за собою калюжі дощової води, поки Юрій наказував кухареві приготувати їжу.
У тебе досі є прислуга? пробурмотіла вона.
Звісно, відповів він, у голосі відчувався гострий підтекст. У мене є все окрім відповідей.
Дівчинка потягнулася до миски з полуницею й соромливо прошепотіла: Дякую.
Юрій ледь посміхнувся. Як її звати?
Марійка, прошепотіла Олена.
Імя вдарило його з силою.
Марійка імя, яке вони колись обирали для доньки, коли їхній світ був цілим.
Юрій опустився у крісло. Починай розповідати. Чому пішла?
Олена вагалася, потім сіла навпроти нього, обіймаючи Марійку.
Я довідалася, що вагітна, того самого тижня, коли твоя компанія вийшла на біржу. Ти працював без відпочинку. Я не хотіла бути тягарем.
Це був мій вибір, різко відповів він.
Знаю, прошепотіла вона, сльози блищали. Потім я дізналася, що в мене рак.
Його серце застигло.
Друга стадія. Лікарі не знали, чи виживу. Я не хотіла, щоб тобі довелося вибирати між компанією й коханою, яка вмирає. Тому пішла. Народила сама. Боролася з хімієтерапією сама. І вижила.
Він замовк гнів і сум змішалися.
Ти не довірилася мені настільки, щоб дозволити допомогти? нарешті запитав він.
Очі Олени наповнилися сльозами. Я навіть у себе не була впевнена.
Марійка потягнула матір за рукав. Мамо, я хочу спати.
Юрій присі
