Чи можуть діти відвернутися від батька після розлучення? Мої діти не хочуть мене знати, бо я колись пішов.
З Галиною ми прожили дванадцять років. Я вважав наш шлюб міцним, доки не помітив, що ми стаємо далі один від одного. Після народження доньок — Оленки та Марійки — дружина повністю пірнула у материнство. Я не дорікаю їй, розумію, що діти потребують уваги. Та я став почуватися порожнім — ніби поруч не дружина, а лише мати моїх дітей, і все.
Ми майже не розмовляли. Роками спали в окремих кімнатах. Мені бракувало тепла, підтримки, простого погляду, де я був би важливим. І одного разу я зустрів іншу жінку — Соломію. Вона була молодшою, слухала мене, цікавилася моїми справами, дивилася так, як давно не дивилася дружина. Я не хотів зраджувати. Я прийшов додому й чесно сказав Галині: я йду.
Я очікував скандалу, сліз, істерики. Та Галина відреагувала тихо. Лише кивнула й сказала, що розуміє. Ні прохань залишитися, ні докорів. Ми розлучилися. Я одружився з Соломією. Спочатку все здавалося новим і світлим: вона підтримувала мене, піклувалася, була поруч. А потім все почало розвалюватися — знову незрозумілість, знову холод, знову відчуженість.
Старша донька тоді була підлітком, молодша ходила до початкової школи. Галина вирішила, що дітям не варто бачитися зі мною. Казала, їм буде спокійніше без зайвих потрясінь. Через маму я передавав подарунки й гроші, бо Галина з нею спілкувалася. Принаймні так я залишався поруч — хоч і через чужих людей.
Потім у мене народився син — Дениско. З ним я хотів зробити все інакше. Носив його на руках, вчив говорити, грав з ним кожного вечора. Але й Соломія пішла. Йому було лише чотири. Вона знайшла когось молодшого, успішнішого, як потім дізнався. Вона поставила умови: зустрічі за графіком, жорсткий контроль, гроші за кожну дрібницю. Потім її новий чоловік заявив, що мені немає місця в їхньому житті. Зв’язок із сином обірвався.
Тепер мені шістдесят сім. У моїх доньок свої сім’ї, свої діти — онуки, яких я ніколи не тримав на руках. Мій син уже дорослий, та я не знаю, де він, як живе, ким став. Ніхто з них не дзвонить. Ніхто не пише. Немов мене немає. Я помилявся, я пішов — так. Та хіба за це мене варто викреслити з життя назавжди?
Я ж намагався бути поруч. Допомагав, скільки міг. Але у кожного є межа. Я не виправдовуюсь, просто хочу, щоб мене почули. Так, я пішов, але ж не перестав бути батьком.
Зараз я сам. Ні сім’ї, ні дітей поруч. Свята — порожні. Телефон мовчить. Іноді навіть боюсь, що помру — і ніхто не дізнається. Іноді думаю: може, написати листа? Подзвонити? Та що сказати? Вибач, що був слабким? Вибач, що не втримав родину?
Хіба я не заслужив хоч одного дзвінка? Хіба не маю права дізнатися, як живуть мої діти? Чому їхня мовчанка видається мені вироком?
Іноді я сиджу на лавоці біля дому й дивлюся, як інші дідусі гуляють з онуками. Чую, як їх кличуть: «діду, йди сюди!» А мені ніхто так не скаже.
Час минає. Я не хочу помирати з відчуттям, що був ніким для тих, кого любив сильніше за життя. Нехай не ідеальний, нехай робив помилки. Та хіба любов вимірюється лише вчинками?
Я не знаю, чи пробачать мене. Та я все ще сподіваюся. Все ще чекаю…
