ЧОЛОВІК ДОРОЖЧЕ ГІРКИХ ОБІД
Ой, Сергію, це була вже остання крапля! Ну все, розлучаємося! І навіть не пробуй падати на коліна, як ти там любиш, цього разу не спрацює! поставила я жирнючу крапку у нашому шлюбі.
Сергій, звісно, не повірив жодному слову. Він був упевнений, що все піде як завжди: він упаде на коліна, посипле голову попелом, купить мені ще одну обручку на останню тисячу гривень, і я пробачу. Так уже бувало не раз. Але цього разу я твердо вирішила зірвати ту вуздечку кохання. Пальці аж до мізинців у сріблі й золоті, а життя немає. Сергій уже давно і впевнено товаришував із пляшкою.
А починалося ж усе як у кіно.
Перший мій чоловік, Євген, просто зник, як шмат сала зі столу на свята. Трапилося це ще в 90-х. Тоді всім було страшно і працювати, і ходити магазинами. Євген відзначався складним характером: прямо хоч зараз на процесію! Очі соколині, а сила… ну, таке, на любителя. Якщо щось не по ньому починалася гопак навколо. Я й досі впевнена: загинув десь у якійсь потасовці. Жодної звістки так і не було. Я залишилася з двома донечками: Оксанці пять, Зоряні два. Минуло років з пять, як його не стало.
Думала, розсихаюсь. Я дуже любила Євгена, хай він і був запальний. Ми були наче вареники в одному горщику нерозлийвода. Вирішила: все, життя скінчилось, буду ростити дівчат. На собі хрест поставила. Але час та доля підкинули подаруночки…
Ті роки були не до гуляння. Я працювала на заводі, зарплату видавали не гривнями, а прасками! От тими самими, що зараз бабуся тільки на виставку дістає. Міняти їх на продукти доводилося щовихідних стою собі трясусь від холоду на базарі, торгую, як можу. Узимку синіла, як той анчоус, поки до мене не підійшов якийсь чоловяга.
Холодно вам, пані? питає він обережно.
Щось ви надто уважний! я все ще жартувала, а зуб на зуб не попадав.
Зізнаюсь, глупість спитав. Може, в кафе вас зігрію? І праски допоможу дотягти.
Ну що ж, ходімо! Бо тут справді відмру, я вже зовсім ледве дорікнула.
Про кафе, звісно, годі й мріяти. Поволокла його ближче до дому, попрохала постерегти товар, а сама гайнула до дитсадка за дівчатами. Пальці наче крига, але на душі відчуття затишку.
Повертаюсь я з малими, а Сергій отой рятівник стоїть біля під’їзду, переминається, як школяр перед контрольною, і курить. Думаю: кину чаю, а там побачимо, як карта ляже!
Сергій допоміг мені донести праски аж на шостий поверх. Ліфт, звісно, як завжди до побачення. Я підіймаюся, а він уже спускається.
Стійте, мій рятівник! Не відпущу, поки чаю не напою! мало руку йому не відморозила.
Ну, як скажете. Але, може, я зайвий? глянув на дітей.
Та де ж там! Хапайте малих, я вже біжу чайник ставити!
Мене вже не цікавило, хто він і чи є в нього вуса. Хотілося тепла та сміху. За чаєм Сергій запропонував роботу зарплата більша, ніж усі заводські праски разом узяті.
Я й головою покивала, і вуха аж розправила: от тобі і бонус до життя!
Сергій вже був розлучений вдруге, мав сина від першої дружини й, здавалось би, вистачило б пригод…
Швидко ми побралися. Сергій удочерив моїх доньок. Усе йшло ніби танці з балалайкою: купили чотирикімнатну квартиру величезну, як добра львівська хата, обставили її меблями та технікою на всі гроші, що лишилися. Дача будь ласка. Щоліта море. Просто жанр казка.
Сім щасливих років минуло як у ві сні і тут Сергій поплив по хвилях алкоголю. Спочатку я навіть не сварилася: робота, стрес, хай трохи розслабиться. Але коли почав прибувати під мухою на роботу зрозуміла: час бити на сполох. Умовляння мої мов горохом об стіну.
А треба сказати, я авантюристка, ще та! Щоб відвернути чоловіка від зеленої гадини, вирішила… народити ще одну дитину! Мені вже стукало тридцять девять. Подруги дивувалися:
Давай, Марічко, може й ми наважимось у сорок народити, хихикали дівчата.
А я їм:
Викинеш з життя дитину потім пошкодуєш! А народиш ніколи не пошкодуєш.
У нас із Сергієм народились двійнята! Уже четверо дівчат на господарстві. А Сергій, ба, не перестав заглядати до чарки.
Терпіла я, терпіла, і захотілося мені на природу, з господарством, курами й коровою. Дітям свіже повітря; Сергію роботи по саме нехочу, і не до алкоголю!
Продали ми квартиру й дачу, купили будинок у селищі. Відкрили шикарне кафе. Сергій кинувся у мисливство: рушниця, патрони, фуфайка. У лісі дичини хоч греблю гати.
Йшло ніби непогано, поки в той лихий день Сергій не нажлуктався бозна-чого й не влаштував удома шабаш. Посуд летить, меблі летять усе летить. Дійшов до рушниці й бахнув у стелю! Я дітей під пахви, бігом до сусідів. Ніч провели в страху.
Вранці тиша. Обережно повернулися всі до хати. Там зі зрілища аж очі на лоба: все розтрощене. Лиш Сергій міцно спав посеред двору.
Я зібрала рештки добра й гуськом до мами. Вона жила поряд. Мама зітхає:
Марічко, куди тебе з твоєю жіночою бригадою! До чоловіка іди, не вигадуй. В кого не буває
Мама завжди казала: зуби стерплять, аби чоловік красивий.
Через пару днів Сергій і прийшов тоді я й поставила кінцеву крапку. До речі, він і не згадав, як “шаманив” не вірить ні слову. Ну а мені вже однаково: всі мости як сухі віники.
Як далі жити не знала. Але вирішила, хай вже бідно, зате без ризику стати героїнею кримінальної хроніки.
Кафе довелось продавати за копійки: тікали з дітлахами світ клином не зійшовся. Перебралися у крихітну хатинку в сусідньому селі. Старші дівчата знайшли роботу, а згодом дякувати Богу й заміж позаскакували.
Двійнятка навчались у пятому класі. Усі діти любили Сергія й з татом спілкувалися. Тому я завжди знала, що у нього нового. Через доньок Сергій благав повернутись. Дівчата умовляли: мамо, припиняй упиратися, він давно вже вибачення просив! Подумай про себе, вже ж не дівка!
Я стояла на своєму: хочу спокійного життя, без шоу і феєрверків.
Минуло два роки.
Стала я сумувати за Сергієм. Самотність, скажу вам, той ще чорт. Усі кільця, подаровані Сергієм, занесла до ломбарду. Забрати назад не вийшло. Шкода. Почала згадувати минуле: а була ж у нас любов, були спільні радощі, добра сімя, доньки. Кожному своє щастя, чужого не позичиш. Ну а ще хотіти?
А тут старші доньки лише телефонують на чай уже й не кличуть. Розумію: молодість своє бере. Ще трохи й двійнятка вилетять з гнізда, і я залишуся з кішкою на кухні.
Підбурила я двійнят сходити до батька, взнати: може, в нього вже тітка яка зявилася? Дівчата все вивідали: живе у Харкові, працює, ані краплі не п’є, вільний, навіть адреса залишив раптом що!
Словом, ми знову разом вже пятий рік.
Що казати авантюристка я, ще та!
