**Що робити, коли чоловік повертається з повинною головою? Не хочу жити так, як зараз, але й повертатися до нього не готова.**
Ми з Євгеном прожили у шлюбі чотирнадцять років. Було здавалося, ми вже пройшли крізь усі випробування, багато чого збудували. Я десь читала, що більшість розлучень трапляється в перші три роки, а потім – все рідше. А от ми, схоже, стали винятком. Звичайна історія: чоловік пішов до молодшої. Але для мене це було як обвал. Життя тріснуло, наче крига під ногами, і я впала у порожнечу.
Євген зробив мені пропозицію, коли ми були ще майже дітьми. Я – звичайна дівчина зі скромної родини, він – з заможної, єдиний син. Батьки допомогли – подарували нам гарну трикімнатну у самому центрі Києва. Одружилися швидко. Спочатку не виходило завагітніти, я вже втрачала надію, але потім народився син, а за два роки – донечка. Я жила як у сні: затишний дім, сім’я, діти. Усе було справжнім.
А потім з’явилася вона. Нова на роботі – мила, уважна, з очима жертви і ходою переможниці. І раптом – він виганяє мене з дітьми. Просто так. Каже, що так буде краще. Квартиру забрав собі, платив аліменти – формально. А як жити мені, без освіти, без досвіду, з двома малими на руках?
Батьки прихистили нас у бабусиній старій хатинці. Було тісно, важко, страшно. Я вчилася дихати наново. Вчилася економити, прати руками, бігати з дитячим візком по магазинах та працювати на знос. Поволі я зібралася. Стала сильнішою. Змирилася.
Минув рік. І раптом – дзвінок. Євген. «Пробач, каже, помилився. Не знав, що втрачає». Говорив так, наче ми розійшлися вчора. Просив зустрічитися. Я довго не погоджувалася, але все ж пішла. Десь на околиці, у дешевенькій кав’ярні – не там, де колись пили вино, дивлячись одне одному в очі.
І знаєте, переді мною сидів уже не він. Не той доглянутий, впевнений у собі, гордий Євген. Цей був зі згорбленими плечима, набряклими очима, з тижневою щетиною. Він спустів. Усе, що робило його чоловіком мого життя, зникло. Його історія теж була не новою: вона вимагала грошей, подарунків, подорожей. Розвалила його бізнес, передала інформацію конкурентам. І пішла. А він лишився сам.
Він плакав. Став на коліна. Говорив, що ми – його родина, що любить дітей, мене. Я боялася, що зламаюся. Але ні. Я дивилася на нього і не відчувала нічого. Ні жалю. Ні болю. Ні любові. Тільки байдужість.
Я сказала йому: «Годі вдавати з себе посміховисько». Навіть не від злості – просто від втоми. Я більше не хотіла чути шум, бачити його жалюгідний погляд. Мені було все одно, чи він почне кричати. Адже є люди, що кричать на вулицях – і ніхто не звертає уваги. Я вперше у житті відчула свободу від нього.
Але вдома стало порожньо. Не від самотності – від питань без відповідей. Я поділилася думками з мамою та подругами. Подруги були категоричні: він зрадив – і зрадить знову. Кажуть, що навіть зустрічатися з ним було помилкою. Мама ж, навпаки, раділа. Говорила, що дітям потрібен батько. Що мені, як жінці, не варто відкидати все. Що родина – це важливо, навіть якщо серце мовчить.
Я слухала всіх, але відповіді не знайшла. Минув місяць. Я досі живу у бабусі. Сама готую, сама вирішую, як жити. Євген став частіше присилати гроші, кинув пити. Досі просить повернутися. Намагається показати, що змінився. А я дивлюся на своє життя і розумію – не хочу, щоб воно було таким, як зараз. Але й до нього йти не можу.
Я не дитина. Мені не двадцять. Але я ніби застрягла. Мені страшно зробити крок. Уперед – у невідомість. Назад – у зраду. Не знаю, куди йти. І щоночі, коли діти сплять, я дивлюся у вікно і благаю саму себе: хоч би зрозуміти, чого справді хочу. Хоч би знову навчитися відчувати…
**Що дав мені цей досвід?**
Іноді свобода – це не лише змога піти. Це й змога сказати «ні», коли всі очікують твого «так».
