Чи варто прощати чоловіка, який повернувся з повинною головою? Я не хочу жити, як зараз, але й повертатися до нього не готова.
Ми з Олегом прожили у шлюбі чотирнадцять років. Здавалося б, стільки всього пережили, стільки разом побудували. Я навіть читала, що більшість розлучень відбувається у перші роки, а далі — рідше. Ми, схоже, були винятком. Звичайна історія: чоловік пішов до молодшої. Але для мене це став обвалом. Життя тріснуло, як тонкий лід, і я полетіла в прірву.
Олег зробив мені пропозицію, коли ми були майже дітьми. Я — звичайна дівчина з простої родини, він — із заможної, єдиний син. Батьки допомогли — подарували гарну трикімнатну в самому центрі. Ми швидко одружилися. Спочатку ніяк не виходило завагітніти, я вже почала втрачати надію, але з’явився син, а за два роки — донька. Я жила як у сні: затишна оселя, родина, діти. Усе було справжнім.
А потім з’явилася вона. Нова на роботі — лагідна, уважна, з очима жертви та ходою переможниці. І раптом — він виганяє мене з дітьми. Просто. Каже, так буде краще. Залишив квартиру собі, платив аліменти — формально. А як жити мені, без освіти, без досвіду, з двома дітьми?
Батьки прихистили нас у бабусиній старій хаті. Було тісно, важко, страшно. Я вчилася дихати знову. Вчилася економити, прати руками, бігати з коляскою по магазинах та працювати на межі сил. Поступово я зібралася. Стала сильнішою. Змирилася.
Минув рік. І раптом — дзвінок. Олег. «Пробач, — каже. — Помилився. Не знав, що втрачає». Говорив так, ніби ми розійшлися вчора. Просив зустрічі. Я довго відмовлялася, але зрештою погодилася. Десь на околиці, у дешевому кафе — не в тому місці, де колись пили вино, дивлячись одне одному в очі.
І знаєте, переді мною сидів уже не він. Не той доглянутий, впевнений Олег. Цей був зі згорбленими плечима, набряклими очима, з неголеною щетиною. Він спорожнів. Усе, що робило його чоловіком мого життя, зникло. Його розповідь теж не вражала: вона вимагала грошей, подарунків, подорожей. Розвалила його справу, передала інформацію конкурентам. І пішла. А він залишився сам.
Він плакав. Став на коліна. Казав, що ми — його родина, що любить дітей, мене. Я боялася, що зламаюся. Але ні. Я дивилася на нього і не відчувала нічого. Ні жалю. Ні болю. Ні любові. Лише байдужість.
Я сказала йому: «Годі з себе клоуна робити». Навіть не зі злості — просто від втоми. Я більше не хотіла чути його голос, бачити його жалюгідний погляд. Мені було все одно, чи буде він кричати. Бувають же люди, що голосять на вулицях — і ніхто не звертає уваги. Я вперше відчула свободу від нього.
Але вдома стало порожньо. Не від самотності — від питань без відповідей. Я ділилася думками з мамою та подругами. Подруги були категоричні: він зрадив — і зрадить знов. Вважають, що навіть зустрічатися було не варто. Мама ж, навпаки, раділа. Казала, що дітям потрібен батько. Що мені, як жінці, не варто все кидати. Що родина — важлива, навіть якщо серце мовчить.
Я слухала всіх, але відповіді не знайшла. Минув місяць. Я досі живу у бабусі. Сама готую, сама вирішую, як жити. Олег почав частіше надсилати гроші, кинув пити. Досі благає повернутися. Намагається показати, що змінився. А я дивлюся на своє життя і розумію — не хочу, щоб воно залишалося таким, як є. Але й до нього повертатися не можу.
Я не дитина. Мені не двадцять. Але я ніби застрягла. Мені страшно зробити крок. Уперед — у невідомість. Назад — у зраду. Я не знаю, куди йти. І щоночі, коли діти сплять, я дивлюся у вікно й благаю саму себе: лише б зрозуміти, чого я дійсно хочу. Лише б знову навчитися відчувати.
