Чоловік дорожчий за гіркі образи
Богдане, це була остання краплина! Все, ми розлучаємося! Можеш і не ставати на коліна, як завжди любиш не допоможе! я поставила жирну крапку в нашому шлюбі.
Богдан, звісно, не повірив. Він був упевнений, що все завершиться вже знайомим сценарієм: впаде на коліна, покаявся, купить ще якусь каблучку, і я все пробачу. Так траплялося не раз. Та цього разу я вирішила розірвати наш союз остаточно. На моїх пальцях вже не залишилося місця від каблучок, а в серці від болю. Життя було, як у тумані. Богдан безупинно пив.
…А все починалося так романтично.
Мій перший чоловік, Тарас, безвісти зник у буремні девяності. Тоді справді моторошно було жити. Тарас мав непростий характер. Сам часто влазив у конфлікти, не слухав нікого, був гарячим: очі соколині а крила комарині. Якщо щось йому не подобалося одразу зчиняв галас. Впевнена: його десь підстрелили, чи загубився у бандитських розборках. Ніхто більше про нього нічого не чув. Я залишилася сама з двома донечками: Насті було пять, Юлі два. Минуло пять років від того зникнення…
Здавалось мені ось-ось з глузду зїду. Тараса, попри все, дуже любила. Ми з ним були, як кажуть, водою не розіллєш. Вирішила тоді життя скінчилось, роститиму доньок сама. На собі поставила хрест. Але…
Жити було складно. Працювала на цукерковій фабриці, зарплату видавали цукерками ті треба було продавати на ринку, щоб було на хліб. Зимою, коли я вже вся задубіла, торгуючи тими цукерками, підійшов до мене чоловік. Зглянувся.
Холодно вам, пані? обережно спитав незнайомець.
А ви як здогадалися? пожартувала я, хоч зуб на зуб не попадав. Та від тепла його погляду на душі раптом стало затишно.
Вибачайте за дурне питання. Може, зайдемо до кавярні погрітися? Я допоможу донести непродані цукерки.
Гаразд, ходімо, бо ще трохи і замерзну…
А до кавярні ми так і не дійшли. Я відправила його чекати під підїздом з моїм торбинкою, а сама побігла за дітьми у дитсадок. Повернулась, веду доньок, а він стоїть, переступає з ноги на ногу. Подумала: «Запрошу напитися чаю, а там побачимо…»
Богдан допоміг дотягти сумку на шостий поверх. Ліфт, як на біду, не працював. Доки я з дітьми підіймалася, він вже спускався.
Тримайтеся, мого рятівника я так просто не відпущу! схопила його за рукав. Хоч чайку випєте!
А ви певні не потурбую?
Та де ж! Беріть Настю з Юлею за руки, а я вже чайник поставлю, запропонувала я.
Мені дуже не хотілося відпускати цього чоловіка. Вже тоді він здався рідним. За чашкою чаю Богдан запропонував мені роботу помічниці в себе платня більша, ніж цінність цукерок за рік.
Я, не вагаючись, погодилась. Хотілось би навіть руки йому цілувати за таку пропозицію…
Богдан був удруге одружений, але перебував у процесі розлучення. Від першої жінки мав сина.
Ось так усе закрутилося…
Незабаром ми з Богданом одружились. Він удочерив моїх дівчаток. Жили, як у казці: купили чотирикімнатну квартиру у Львові, обставили її добротно, придбали дачу в Карпатах. Щоліта відпочивали на морі біля Одеси. Справжнісіньке життя у достатку…
…Минуло сім щасливих років. Але, напевно, досягнувши всього, Богдан став все частіше заглядати в чарку. Спочатку я не переймалася, бо знала робота нервова, треба якось розслаблятись. Але коли випивка стала звичкою на роботі, я вже непокоїлась. Умовляння не допомагали.
Я авантюристка в душі. Щоб відволікти чоловіка від алкоголю, вирішила народити йому дитину. Мені тоді було вже 39 років. Подруги лише сміялись:
Давай, Марічко! Може й ми, як і ти, у сорок станемо молодими мамами!
Я ж відказувала:
Якщо позбудетеся малюка, потім шкодуватимете. А як народите, навіть незапланованого, ніколи не пожалкуєте.
…У нас із Богданом народилася двійня. Тепер у родині чотири доньки! Але навіть діти не відвернули чоловіка від випивки. Я терпіла, але коли захотілося спокою, природи, й щоб у чоловіка не було часу на пиятику ми продали квартири й дачу. Купили хату у райцентрі під Тернополем. Відкрили затишну кавярню. Богдан захопився полюванням, купив рушницю, усе необхідне. Дичини, слава Богу, в лісі вистачало.
Життя плило спокійно, поки Богдан знову не звів стосунки з оковитою. Чим він цього разу напився не знаю, але він розлютився, влаштував погром, навіть дістав рушницю й вистрілив у стелю!
Я з доньками втекла до сусідів. Було страшно.
Вранці за все стихло. Ми пробиралися в дім навшпиньки. Справжній жах: все розтрощено, дітям це бачити було нестерпно. Богдан валявся непритомний, все розбито, спати, їсти, сидіти ніде.
Я зібрала залишки речей і пішла з дітьми до мами. Вона жила поруч.
Ой, Марічко, що ж я буду робити з такою купою онучок? Повертайся до чоловіка. Все в житті перемелеться.
Мамин принцип: «Подумаєш, вибє зуб а чоловік гарний». В роки її молодості інакше не велося…
…За кілька днів прийшов Богдан. Ось тоді я і поставила справжню крапку в наших стосунках. До речі, він і не згадав усе, що накоїв, не вірив моїм словам. Але мене вже нічого не тримало. Я спалила всі мости.
Що далі невідомо. Краще бути бідною, але живою, ніж загинути від руки пяного чоловіка.
Кавярню довелося продати майже за безцінь, аби швидше втекти з того селища. Влаштувалися ми у сусідньому селі, в крихітній хатинці.
Старші доньки швидко знайшли роботу, згодом повиходили заміж. Двійнята у пятому класі. Всі дівчата продовжували спілкуватися з Богданом. Через них я знала, як він живе благав повернутись, вибачався. Дочки і самі вмовляли: «Мамо, ну погодься! Тато сто разів простився!» «Подумай про себе: тобі ж не двадцять пять уже…» Але я стояла на своєму. Хотілось спокою.
…Минуло два роки.
Мені стало бракувати Богдана, самотність розїдала душу. Всі каблучки довелося здати в ломбард, викупити не вдалось. Жаль. Почала згадувати прожите. Адже в домі була любов, він же насправді дбав про родину, любив усіх дочок однаково. Чого ще треба було для щастя?
Старші доньки вже й не заходять лише телефонують, молодість і справи. Ще трохи і двійнята випурхнуть з гнізда, залишуся я сама. Діти як каченята: підростуть, і розлетяться.
Намовила я двійнят розпитати у тата, як у нього справи. Може, завів когось? Виявилось: живе і працює у Івано-Франківську, спиртного не вживає, ні з ким не зустрічається. Дівчатам дав і адресу.
Одним словом, ми разом уже пятий рік.
Я ж казала: авантюри в моїй крові…
Життя навчає: справжнє щастя не у багатстві чи розкоші, а у прощенні, любові та вмінні цінувати один одного, навіть коли за плечима багато гірких образ. Не бійтеся робити крок назустріч часом це єдиний шлях до миру в душі.
