Знаєш, як він дивиться на тебе? З любов’ю й захопленням, — вимовила задоволена собою донька.
Микола вийшов із ванної, прикрившись лише рушником. Краплі води блищали на підкачаних грудях. Не чоловік, а мрія. У грудях Марійки солодко занило серце.
Микола сів на край ліжка й потягнувся до неї, щоб поцілувати. Вона відхилила голову.
— Не треба, бо я так ніколи не піду. Мені час. Оленка, напевно, уже вдома. — Марійка потерлася щокою об плече Миколи.
Він зітхнув.
— Марійко, ну скільки можна? Коли ти розкажеш про нас доньці?
— Три місяці тому ти навіть не знав, що я існую, і чудово жив. — Марійка встала й почала одягатися.
— Мені здається, що я й не жив зовсім, а чекав тебе. Я й дня не можу…
— Не рви мені серце. Не проводжай мене, — сказала Марійка й вислизнула із кімнати.
Вона йшла вулицею, намагаючись не звертати уваги на погляди перехожих. Їй здавалося, що всі знають, звідки вона йде. Чоловіки дивилися з цікавістю, а жінки… із осуду.
Ну й не дивно — в неї все як треба: фігура, стать, обличчя з виразними очима й пухкими губами. Темні густі коси вибивалися із заколки на потилиці. А Марійці так хотілося стати непомітною.
***
Вона вийшла заміж рано, у двадцять років, з сильної взаємної любові. Майже відразу завагітніла. Чоловік намагався переконати її зробити аборт. Мовляв, рано, треба сперш на ноги стати, ще встигнуть. Але Марійка не піддалася й народила здорову дівчинку, сподіваючись, що з часом чоловік зміниться. Та він так і не полюбив доньку. Що ж, багато чоловіків досить байдужі до дітей.
Одного разу подзвонила якась жінка й назвала адресу, де часто буває чоловік Марійки по вечорах. Вона не кинулася перевіряти, дочекалася його й прямо запитала. Спочатку він заперечував, потім виправдовувався, а потім почав кричати:
— Якась божевільна сказала, а ти повірила? Ти не дуже від неї відрізняєшся. Я йду, а ти пошкодуєш…
Чоловік пішов, грюкнувши дверима. Марійці не хотілося жити, але донька вимагала уваги, і вона вижила. Через два тижні вона не витримала, пішла за названою адресою, стала за деревом у дворі й почала чекати. Незабаром повз пройшов чоловік із молодою жінкою під руку. Вони зайшли у під’їзд.
Наступного дня Марійка подала на розлучення. Знала — не зможе пробачити, не такий у неї характер. Віддала доньку до ясел і вийшла на роботу.
Іноді у її житті з’являлися чоловіки, але жоден не подобався настільки, щоб вона наважилася зв’язати з ним життя. І тільки через багато років Миколі вдалося підкорити її серце. Красивий, високий, якраз під неї. Між ними спалахнув палкий роман. Одного разу Оленка запитала, куди мама так старанно вдягається.
— На побачення, — півжартом, півсерйозно відповіла Марійка.
— А-а-а, — багатозначно протягнула донька.
Більше вона не питала.
Фігурою Оленка пішла в матір, але не така гарна обличчям. Усі дивувалися, як у таких гарних батьків народилася звичайна донька. А Марійка раділа. Красою хліб не намажеш, від неї лише клопоти.
У неї ніколи не було подруг. І причина була не в Марійці, а в заздрості дівчат. Боялися виглядати блідо біля неї. Можливо, тому й вийшла заміж рано — сподівалася знайти в чоловікові друга.
— Занадто простакуватий він для тебе, хоч і гарний, — говорила мати.
***
— Оленко, я вдома! — голосно сказала Марійка, заходячи в квартиру.
— Я вчу уроки, — відповіла донька зі своєї кімнати.
Марійка переодягнулася й пішла на кухню. Незабаром туди прийшла Оленка, сіла за стіл і відламала шматок хліба.
— Не псуй апетит, зараз вечерятимемо, — сказала Марійка, поставила на стіл тарілки й сіла навпроти доньки. — Я хотіла з тобою поговорити.
— Хотіла, то й говори, — Оленка з апетитом почала їсти.
— Скоро мій день народження.
— Я пам’ятаю, мам.
— Я хотіла запросити… мого знайомого, — з трудом вимовила Марійка.
— З яким ти спиш? — Оленка спокійно дивилася на матір.
— Зустрічаюся. Усе ж таки ти з матір’ю розмовляєш, — пожартувала Марійка.
— Та яка різниця? У твоєму віці зустрічатися й спати — одне й те саме.
— То я запрошу його? Тобі не проти? — уточнила Марійка.
— Мені то що. А бабуся прийде? — безтурботно запитала Оленка.
Марійка з полегшенням зітхнула. П’ятнадцять років — складний вік. Здається, донька нормально сприйняла її новину.
— Бабуся прийде у неділю. Мені важливо, щоб у вас з ним все було добре.
— Та годі, мам, запрошуй, — махнула рукою Оленка.
Усю суботню ранок Марійка готувала, щоб вразити Миколу своїми кулінарними талантами. Він прийшов з величезним букетом троянд, подарував перстень. Марійка зніяВона піднесла келих, глянула йому в очі й, усміхаючись, прошепотіла: «А я завжди відчувала, що щастя поруч, просто не наважувалася повірити».
