Була в мене знайома — Марія, семидесятниківських років. Недавно вона вдарилась інсультом і опинилась у лікарні в одному із районів Чернігова. Справжні причини лиха невідомі — чи то вік, чи недбалий спосіб життя: погане харчування, брак прогулянок на свіжому повітрі, а, можливо, все разом.
Її син, Олесь, вже кілька років мешкає в іншому місті — у Львові, за сотні кілометрів від рідного дому. Має власну родину — дружину та двоє дітей. Коли Марію забрали до лікарні, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізнались про прикрість і тепер навідують її, приносячи ліки та добрі слова. Марія поволі одужує, але поки що не здатна піднятись з ліжка.
Олесь подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його участь скінчилась. Він не приїхав, не запитав, як мати почувається. У нього, бачте, власні клопоти, що потребують негайної уваги. Йому байдуже, що коїться із рідною людиною. «Чим я допоможу, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це все, що він повинен дати.
Далекі родичі, навпаки, щодня приходять до лікарні. Купують потрібні ліки, розпитують Марію про самопочуття, дізнаються у лікарів подробиці, аби зрозуміти стан справ. Їхня турбота — єдине, що тримає жінку на плаву у ці важкі дні.
І ось я думаю: що ж ми, матері, робимо не так, коли діти ставляться до нас таким чином? Я певна, що ставлення дітей до батьків — це відображення їхнього виховання. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, то чого ж дивуватись, що отримуємо у відповідь байдужість.
Я переконана: немає поганих дітей чи онуків, є лише батьки, що не змогли дати гарний приклад. Хочеш бути доброю матір’ю — покажи це ділом. Якщо дитина бачила, як мати піклується про свою власну матір, вона запам’ятає цей урок. Та в випадку з Марією все було інакше. Олесь не бачив, щоб його мати підтримувала зв’язок із своєю матір’ю у останні роки її життя. Марія відвернулась від власної матері, і тепер її син іде тим самим шляхом.
Життя — як бумеранг: все, що ми робимо, повертається до нас. І, як не дивно, в цьому є своя справедливість. Марія, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими людьми, а не рідним сином, тепер пожинає плоди свого минулого. Це гірко, але, можливо, це нагода задуматись — і для неї, і для всіх нас.
