«Залишила мені донечку?» — жахлива думка обпалила Оксану, немов полум’ям. — «Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.»
Оксана прийшла з роботи й знайшла на столі коротеньку записку від доньки. Відносини з Марічкою завжди були непрості, але вона й гадки не мала, що донька так втече з дому. Перечитувала листа знову й знову, вже вивчила напам’ять, але все здавалося, що щось упустила, щось не так зрозуміла.
Тієї ночі Оксана не могла заснути. То подушка здавалася затвердою, то ковдра — надто важкою, то спека душила. То плакала, то вела безкінечні розмови в думках з донькою, згадувала їхні сварки, щасливі миті…
Врешті, знесилена, встала, сіла за стіл і ввічмла настільну лампу. Лист лежав поверх паперів, зім’ятий від постійного перечитування.
Всотемний раз уважно прочитала. Ні, все зрозуміла правильно. Навіть здавалося, що чує роздратований, докірливий голос Марічки.
«Я втомилася від твого контролю… Ти занадто сувора… Хочу жити сама. Я доросла… Ти б все одно не відпустила, тому йду, поки тебе немає. Зі мною все добре. Я не сама. Не шукай мене. Я не повернуся…»
Без привітання, без підпису. «А як же я? — знову спитала Оксана, наче донька могла почути. — А якщо зі мною щось станеться, навіть повідомити тобі буде нікому? Тебе взагалі не хвилює, що зі мною буде?»
Марічка, мабуть, мала рацію по-своєму. Але Оксані, як матері, хотілося, щоб донька здобула освіту, знайшла гарну роботу, щоб раптове кохання чи незапланована вагітність не перешкодили цьому. Хіба є матері, які дозволяють дітям усе?
Сама Оксана вийшла заміж студенткою й добре пам’ятала, як швидко минули любов і прив’язаність, розвіялись під гнітом безгрошів’я, тісноти в гуртожитку, побутових клопотів і втоми.
А коли народилася Марічка, стало зовсім нестерпно. Вони з чоловіком, таким же молодим студентом, перестали розуміти одне одного, постійно сварилися. Може, її мати була права й треба було зробити аборт? Та Оксані тоді здавалося, що їхнє кохання переможе все. Наївна дурниця.
За три місяці вони розійшлися. Оксана взяла академвідпустку й повернулася до батьків. Дивно, але мати одразу полюбила онуку, хоча сама ж наполягала на аборті. Навіть відпустила Оксану закінчувати інститут, а сама доглядала за Марічкою і безмежно її баловала.
Поки жили батьки, Оксана не знала турбот. Мати поруч, дитина під наглядом. Після інституту два роки працювала вчителькою англійської, потім знайшла роботу перекладачки.
А ось з особистим життям не склалося. Мати казала, що треба шукати зрілішого, самодостатнього чоловіка. Але Оксані траплялися або одружені, які пропонували лише роль коханки, або розведені, які все залишили колишнім дружинам і шукали, до кого б пристати. Заводити стосунки з такими чоловіками вона боялася.
Коли батьки померли, вони з донькою залишилися самі. Ближчої за Марічку в Оксани не було. Віддавала їй усю себе. А їй, як виявилося, це не було потрібно. Зіпсована бабусею, Марічка вважала матір занадто суворою. Мріяла не про освіту чи кар’єру, а про вільне життя. І ось тепер пішла з дому…
«Я почекаю. Що ж мені лишається? Колись ти повернешся. Я ж мати, я люблю тебе й пробачу. Лише б з тобою не сталося нічого поганого…» Оксана зідхнула, вимкнула лампу й лігла. Ще півчверті години ворочалася, але таки заснула тривожним, чутливим сном.
Вона довго не могла змиритися з втечею доньки, чекала її, здригалася від кожного дзвінка чи шуму за дверима. Окрім роботи в офісі, набрала перекладів додому й до пізньої ночі сиділа над текстами. Спала по кілька годин. За такої завантаженості було неколи жаліти себе. Про доньку, звісно, думала, переконувала себе, що з Марічкою все гаразд.
За півтора року дзвінок у двері відірвав Оксану від роботи. Вона зі зітханням зняла окуляри йІ тоді, коли здавалося, що вже немає сил чекати, двері відчинилися, і перед нею стояла Марічка — зморена, але жива, а в її очах світилося щось нове, немов пройшла через пекло та знайшла в собі відповіді на всі питання.
