**Щоденниковий запис**
Вихідний, можна повалятися. Але Мар’яна потягнулася, скинула ковдру й підвелася. Умилася, заварила свіжу каву, потім пила дрібними ковтками, дивлячись у вікно на похмурий двір з облізлими деревами й калюжами після дощу. Небо затягнуте сірою пеленою, ось-ось почне сипати дрібний сніг.
Але вийти треба, хоч би сміття винести. Набридло сидіти вдома й шкодувати себе. Нічого не зміниш, Максима не повернеш. Коли вмирає близька людина, здається, що частина тебе померла разом із ним. Мар’яна відчувала порожнечу всередині, яку, як не намагалася, нічим не могла заповнити. Час не лікує — він заганяє біль глибше, стирає спогади. Вона втомилася від болю, туги й сліз. Але як жити, коли Максима більше немає? Заради чого?
Познайомилися в університеті. На першій лекції він сів поруч. Привабливий хлопець, що дивився на світ із цікавістю, немов вона сама. Потім разом бігали коридорами, шукаючи аудиторії, разом тікали у перерві до їдальні.
До п’ятого курсу розуміли одне одного з півслова, наче подружжя, що прожило разом десятиліття.
— Як я житиму без тебе? Не уявляю. Здамо сесію — і роз’їдемося. Слухай, може, не варто? — одного разу спитав Максим.
— А що пропонуєш? — підняла брови Мар’яна.
— Виходи за мене.
— Це… пропозиція? — вона на мить завмерла. — Я вже думала, що ніколи не дочекаюся. А тепер скажу так — згодна.
— Правда? — очі його засяяли.
— Чому радієш? Для шлюбу мало пропозиції та бажання бути разом. Треба кохання.
— Ми з тобою зрослися за ці роки. Хто сказав, що я тебе не люблю? А ти?
Вона ставила собі це запитання не раз. І щоразу відповідала — так. Померла б, якби він захопився іншою. Наприкінці серпня вони одружилися.
Родини допомогли купити однокімнатну квартиру. Обоє вирішили не поспішати з дітьми. Мар’яні здавалося, що все це — гра. Але час минав, і вони були щасливі. Через два роки Максим із другом відкрили невеликий бізнес.
Вона залишилася на роботі — якщо що, буде підтримка. Але справа пішла. Мар’яна перейшла до чоловіка, вела бухгалтерію, щоб усе було під контролем.
Ще через два роки придбали велику квартиру, машину, їздили у відпустку за кордон. Поверталися з купою світлин. Після смерті чоловіка вона прибрала всі файли з комп’ютера — дивитися не могла, інакше ридала.
Той злощасний день пам’ятала до дрібниць. Вихідний. Снідали. Раптом Максиму подзвонили, і він поспішно зібрався.
— Куди?
— Андрій напортачив, клієнт вимагає гроші назад. Їду розбиратися. — Поцілував її біля дверей і пішов.
Якби вона знала, що бачить його востаннє…
Через годину подзвонили з поліції. Кажуть — аварія, треба їхати до лікарні. Вона викликала таксі. Якби Максим загинув, їй би так і сказали. Але капітан, що зустрів її, повів не до палати, а до моргу.
Із смертю Максима закінчилося й її життя. Похороном зайнявся Андрій. Казав, щоб не поспішала на роботу, відпочивала…
Мар’яна переодягнулася. Весь ранок ходила у шортах і футболці. Максиму подобалося, коли вона так одягалася вдома, казав — виглядає дуже гарячо.
Минуло понад два місяці. Потрібно вилазити із нори. Завтра понеділок — час зробити перший крок. Якщо не вийде — запропонує Андрію викупити частку, поїде відпочити, потім знайде іншу роботу.
Вийшла на вулицю, забрала сміття. Погода виявилася не такою холодною, як здавалося з вікна. Викинула пакет і вирішила пройтися. Зайшла до магазину, а вийшла — з новою блакитною сукнею. Не встояла. До чогось ж треба одягатися на роботу, а старі речі на ній повисли, мов на вішалці.
Подруга Тетяна якось сказала: якби загинула вона, а не Максим, він не замкнувся б у чотирьох стінах. Мар’яна з нею погодилася. Він сумував би, але працював далі — бізнес вимагає уваги. У чоловіків усе інакше, вони менш чуттєві.
Наступного дня в офісі її зустріли співчутливими поглядами. Документів на підпис накопичилося стільки, що рука втомлювалася. Спочатку читала уважно, потім почала лише перебігати текст очима.
Додому їхала автобусом — машину Максима після аварії не відновили. Вийшла раніше, щоб пройтися пішки. Легкий блакитний шарфик дзвонив на вітрі.
— Оце нарядилася! Грошей море від чоловіка дістала, то чого не пошикуватися? А те, що дитина з голоду гине, тобі байдуже? — почула вона за спиною й зупинилася.
На лавці сиділа жінка років сімдесяти, дивилася прямо на неї.
— Ви до мене?
— До тебе. Хіба хтось ще тут є?
— Ви мене знаєте?
— Ти Мар’яна Богданівна Лисенко. Лисенко Максим Олегович — твій чоловік. Так? Тобі й кажу.
— Яка дитина гине з голоду?
— Його дитина. Чоловіка твогоЖінка підсунула їй зім’яту папірцю з адресою: «Ось, піди й переконайся сама».
