Татова дача
Про те, що вони з татом продали дачу, Ярослава дізналась раптово й абсолютно випадково. Це було під час дзвінка мамі у Львів із телеграфу, коли телефоністка переплутала лінії і підєднала її до чужої розмови. З вогкого кабінету, крізь тріск далеких голосів, Ярослава слухала, як її мама і тітка Любов ділились новиною: дачі більше нема, продали вигідно, тепер трохи простіше жити, навіть для Ярослави можна грошик відкласти кілька сотень гривень! Два міста, два рідних голоси, сто пятьдесят кілометрів і хвилі їхньої мови, переплетеної фізикою телефонних ліній Фізику Ярослава розуміла кепсько. Тато постійно нагадував: «Вчи, бо життя як лабораторна робота!»
***
Тату, чому у вересні таке сонце?
Яке саме, Ярославо?
Не знаю Мяке, наче крізь марлю, але не таке, як було в серпні.
Положення сонця змінюється, вчи фізику! Ось, тримай яблуко! тато розсміявся й жбурнув їй велике, червоне, вологе, медово-пахуче.
Ренет?
Де там, він ще зелений! Це Семеренко.
Ярослава відкусила, соковита біла піна заполонила рот, наче літо всмокталося крізь шкіру. Як сорти яблук, так і фізику, Ярослава не вчила. І це було найбільшою проблемою адже вона була закохана у вчителя фізики вже другий рік! Світ тьмянів, закони розпорошувалися між зошитами, а тато все помічав її розгубленість і втрачений апетит. Про почуття вона розповіла ще торік, плакала на його плечі всю ніч, як мала. Мама лікувалась у санаторії в Трускавці, а старша сестра навчалася в Києві.
На дачі тато ставав іншим завжди щось наспівував чи свистав: то старовинний гопак, то казачок, то веселі мотиви, яких у місті ніколи не чувалось. Там керувала мама із сестрою, коли приїжджала. Мама була бібліотекаркою у військовій частині висока, яскрава, коса рудими хвилями, підфарбованими хною. Кожні два-три тижні мама виходила після хни із величезним чалмом на голові; кімната пахла травами й листям. Красу її всі помічали. Тато був нижчий та майже на десять літ старший, непримітний. Якось мама сказала сестрі: «Микола ніякий, але чоловік не мусить бути гарним». Ярослава це чула, образилась, але мовчала.
Татова непримітність вирізнялася на тлі материних гарячих кос, її гучних сцен із тарілками, непідкореної вдачі. Мама любила порядок, тепло. А мусила миритись із татовими «козачками», як він називав солдатів, що залишалися ночувати просто на підлозі у їхній двікімнатній квартирі. Тато служив, а потім, після демобілізації 1961-го, працював механіком на львівському телеграфі. Солдати допомагали татові будувати дачу: хто копав, хто фундамент клав. Дача лише одна кімната і веранда, на даху якої Ярослава читала під час дощів. Тато приносив їй миску з аґрусом, вишнями чи полуницею. Кращого часу не було.
Мама не любила дачу, приїжджала рідко берегла свої гарні, довгі руки із блискучими нігтями. Ярослава захоплювалась ними, а тато цілував, жартував: «Цими руками книжки видавати, а не картоплю садити!»
***
Перші краплі вересневого дощу забриніли по даху веранди. Ярослава відклала книгу.
Спускайся, вже мама їхатиме з Любою треба готувати обід, татовий голос лунав дивно дзвінко.
Ярослава льнула до мокрих хмар, обняла себе жорстко, щоб зігрітись, дивилась на сонячний промінь крізь прорвану хмару. Ярослава вже навчалась на першому курсі журфаку в іншому місті, де свої закони життя.
Першу вересневу тиждень жила у знімній кімнаті на околиці Франківська із господинею, ще одну кімнату займали студенти. На лекціях поринала у літературу й мову, викладачі були захопливі: вся група закохувалась у них. Після пар важка самотність: друзів не було, місто чужинське, краса його відчувалась холодно, відсторонено. Вечорами блукала по вулицях, на кухні пахли татові яблука він надіслав ящик у подарунок господині.
Зі сльозами згадувала дім. Коли заселилась у гуртожиток, її сусідками виявилися дівчата з НДР Франциска, Гельга і Катаріна. Від їхньої мови до вечора боліла голова; всі виходили на сходи курити, німкені позичали сигарети, потім віддавали гривню наші дивувались. Затято їли мамині соління, особливо помідори; коли закрутки закінчувались, німкені доставали ковбасу, але самі на нею не ділились. Донині березня вони виїжджали додому, а на кухні залишались купи чобіт для наших зим з них тихо підбирали найкращі
***
Яся, нашинкуй капусту, я моркву підкопаю. Бульйон уже готовий!
У маленькій кухні від пари запітніли вікна. Качан капусти під ножем розпускався зеленим мереживом. Ярослава віддерла лист, смачно! Запах землі, пожовклих листків, осіннього багаття й яблук вливався у хату. З вікна видно тата зі спини; лопата входила в чорнозем важко Ярослава знала, що йому болить хребет. Змахнула ножем, вибігла, обняла ззаду, притулилася. Тато мовчки обійняв, поцілував у маківку.
Сестра Любов того вечора приїхала одна у мами розболілася голова.
***
Позаду був університет, студентське весілля, робота в «Новаторі» на авіазаводі, перший татів інфаркт, народження доньки Марічки й навіть розлучення. За пять років усе: чоловік Ярослави пішов до іншої, вона з дворічною Марічкою жила на орендованій квартирі. Тато старався навідуватися кожен другий тиждень, віз продукти, забавляв онуку.
Ясю, не ображайся на маму, що її мало у вас У дорозі качає сильно. Та й, здається, кавалера знайшла
Тат, та перестань! Які кавалери у вашому віці!
Тато розсміявся гірко, змовк, дивлячись кудись у стіни. Ярослава раптом побачила, як він став зовсім сивим, згорбленим. Навіть перестав свистати
Тат, а може, я візьму відпустку з понеділка? На дачу поїдемо, ще ж тепло, разом із Марічкою?
***
Дача стояла під ковдрою опалого листя, останній теплий тиждень жовтня, бабине літо. Тато топив піч, варили чай із листям смородини, Ярослава смажила деруни. Тато загрібав листя, Марічка допомагала, потім навмисно розкидала й сміялась. Олія шкварчала, вибухала. З глибини саду доносилося татове насвистування.
До вечора розпалили багаття. Вулиця була глуха, сусідні дачі пусті. Тато нанизував скибки хліба на черешневі гілочки, допомагав Марічці смажити над вогнем. Ярослава простягала замерзлі пальці, гляділа на танець полумя. В уяві згадувала перший студентський загін десь у Харкові, пісні під гітару, закоханість у нічне зоряне небо, безпліддя степів, дивні акорди й обличчя. Обличчя біля багаття інші кожне зі своєю таємницею. Там і познайомилась із майбутнім чоловіком.
Цього тижня на роботі викликали в партком розглядати її кандидатуру до вступу в КП УРСР. Вночі зубрила статут, документи зїзду. Раптом питання про її шлюб, моральну стійкість. Від розгублености лепетала, мало не плакала. Колега встав, заїкаючись: «Це збори хамів, а не партійців!» Дикість, що пригадується через роки
Коли стемніло, багаття загасили. Біля воріт зупинилась машина, грюкнула дверима. Мама! Яскрава, в модному пальто, сказала, що її привіз колега. Марічка кинулась до неї, а тато нахмурився, ніяково поцілував маму.
А це хто був?
Миколо, хіба важливо? Просто підкинув ти не знаєш його
Під вечір розмова не клеїлась, Марічка капризувала. Мама розпитувала про роботу, а думала про своє. Тато мовчав, дививсь на маму, хмурився. Вечір був зіпсований
***
Через рік тата не стало. Сильний інфаркт, пішов за два дні на початку ясного жовтня. Зразу після похорону Ярослава взяла відпустку, щоб побути на дачі. Марічку залишила зі свекрухою.
Із рук усе валилось. Яблук було багато, як ніколи. Ярослава розносила сусідам, варила в каструлях варення з мятою та корицею, як любив тато. Приїхав татів друг Іван Матвійович, із яким вони їздили на закутки під Камянцем по саджанці.
Я лишусь на кілька днів, Ясячко, огород перекопаю, дерева підріжу
Ой, Іване Матвійовичу, дякую!
Від його «Ясячко» сльози навернулись, а в душі росте жахливе відчуття сирітства, остаточності. Спершу чекала повернення тата, що ще все повернеться Ранки на межі сна й яви, де болить, а чому не згадаєш. Мить і хвиля втікає: тата нема
Потім вина, що не вберегла, не втримала на землі.
Ти тільки не продавай дачу, Яся, я приїжджатиму, завжди допоможу. Антонівку ж ми разом вибирали як ти була мала. На дорозі тато більше про тебе розповідав, ніж про сестру. Говорив, що дерева переживуть його. Довго саджанці розглядав
Іван Матвійович лишився три дні, перекопав землю, підрізав яблуні, посадив під ґанком три жовті кущі хризантем, Ярослава дозволила.
Їх краще раніше, але осінь тепла приживуться! Память про Миколу Треба ще троянди вкривати, але весною.
Обнялися на прощання. Дрібний дощ, Ярослава стоїть біля хвіртки, дивиться, як іде Іван Матвійович, він помітив, повернувся, махнув рукою: «Іди у хату!» Дощ загрімів настирливо, у калитці жалібно скрипнуло. Ґанок вкрився купою жовтих пелюсток. Тут усе татове і буде ним. І дощ, і дерева, запах осені, сама земля. Значить, він десь тут і завжди буде. А Ярослава все навчиться. Буде їздити з Марічкою до морозу, всього дві години автобусом. Потім навесні як зійде сніг, може провести опалення. Треба відкладати помалу гроші. А навесні поїде з Іваном Матвійовичем шукати білу смородину тато давно мріяв
***
Через півроку на початку квітня, коли ще лежав перший сніг, дача була продана. Ярослава дізналась про це випадково по телефону із телеграфу, вертаючись з Камянця з саджанцем в пакеті. Білий пагін смородини, обмотаний старим мокрим дитячим светром, стояв у кутку кабінки і все кругом закрутилось у дивному приснившому русі, так, наче нічого й насправді ніколи не існувало, крім дзвінкого голосу тата, солодких яблук, осіннього листя і тендітної краси чужого сонця.
