Ніякої дачі не буде!
Ярослава вже вставляла ключ у замок, коли відчула — щось не те. Квартира не була порожньою. З кухні лунали голоси. Один — чоловічий, інший — жіночий, звичний, настирливий. Так, свекруха нагрянула у гості. Ярослава скривилася. Їхні стосунки завжди були напружені: зовні ввічливі, але з постійними натяками та нотаціями. Дівчина не хотіла зустрічатися віч-на-віч. Вирішила вийти на вулицю, зайти до крамниці — нехай сама посидить і піде.
Але, зробивши крок у коридор, вона зупинилася. Розмова чоловіка з матір’ю звучала якось… підозріло. Прислухалася — і те, що почула, приголомшило її.
— Нічого, скоро Ярочка погодиться на дачу, — спокійно говорив Олег.
— Головне, щоб на тебе оформила, — додала свекруха. Ярослава мимоволі підняла брови. Серйозно?
— Не знаю, як її умовити, але щось придумаю. Та й якщо не вийде — у шлюбі ж купимо, поділимося. А її квартира при розлученні залишиться їй — це несправедливо. Ми вже два роки в мене живемо, я теж маю право на щось.
Ярославі стало холодно. Яке ще розлучення?..
— Звісно, я також так вважаю. Ви з Мар’янкою тоді зможете взяти щось більше. Як у вас із нею?
Яка ще Мар’янка?!
— Та нормально. Вона, звичайно, хоче, щоб я швидше розлучився, але я пояснюю — треба почекати. Ось купимо дачу — одразу подамо. Ярославі скажу, що гроші на моєму рахунку надійніше, вмовлю її перевести все туди. Вона ж довірлива.
Ярослава вхопилася за стіну. У вухах дзвеніло. Перед очими промайнуло все — від першої зустрічі до візиту до агента, де вона хотіла зробити “сюрприз” — почати продаж своєї квартири заради дачі. А торт, куплений по дорозі додому, досі стояв у пакеті.
Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.
Ярослава мовчки пішла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. За хвилину в дверях з’явився Олег.
— Ярославо? Ти вже прийшла? Що ти робиш?
— Що я роблю? — її голос тремтів. — Мою квартиру захотіли? На тебе оформити, так? А от фіг вам! І ремонт я робила за свої — у мене всі електронні чеки! І все, що купили, поділимо. Вважай, що подарунок закінчився.
Свекруха, почувши її тон, одразу зникла. Олег почав крутитися, м’ятися, заперечувати. Але було вже пізно.
І тут Ярослава згадала все з самого початку.
Коли їй виповнилося двадцять, батьки подарували їй однокімнатну. «Це твоя опора, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Нехай у тебе завжди буде куди повернутися». Тоді це здавалося перебором, але зараз… Зараз кожне слово лунало як пророцтво.
З Олегом Ярослава познайомилася через рік після навчання. Закохалася. Почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — «чоловік має вести жінку до свого дому». Ярослава здала свою квартиру, гроші ділила: частина на спільні витрати, частина на заощадження.
Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Олега. Мати знову хвилювалася — навіщо вкладатися у чуже? Але Ярослава відмахнулася: «Я ж тут живу».
Потім настало похолодання. Олег став відстороненим, дратувався, затримувався. А потім, наче хтось клацнув, знову став уважним, ласкавим. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіже повітря, шашлики, діти. Він м’яко тиснув: «Твоя квартира — однушка. Ми потім ще купимо, а зараз потрібна дача».
Ярослава вже майже погодилася. Хотіла зробити чоловікові приємне. Навіть сходила до ріелтора у вихідні й купила торт. Але повернулася додому… і почула все.
Чоловік і його мати вже ділили її майно. Планували, як залишити її з нічим. Як втягнути її гроші у угоду, а потім — розлучення.
Сліз не було. Лише холод. Холод зради.
Тієї ж ночі Ярослава зібрала речі і пішла. Батьки підтримали. Мати обняла, нічого не сказала — просто була поруч.
Ярослава повернулася у свою однушку. Пройшлася кімнатою, торкнулася стін, подивилася у вікно. Потім сіла на підвіконня і прошепотіла:
— З тобою я точно не розлучуся. Ти — найнадійніше, що в мене є. А у цьому світі надійність — на вагу золота.
Адже нікому, крім маминих слів і цих стін, вона вже не вірила.
