Олена намацала в кишені халата невелику оксамитову коробочку і судорожно стиснула її в долоні. Серце билося так сильно, ніби його було чути через усю хатку. За стіною лунав монотонний гул телевізора – Віктор дивився вечірні новини, як кожного дня впродовж двадцяти семи років їхнього шлюбу.
– Оленко, чаю будеш? – гукнув чоловік із вітальні.
– Зараз, – відповіла вона, не розтискаючи коробочку. – Дай тільки закінчу.
Вона стояла біля кухонного вікна й спостерігала за подвір’ям, де сусідські дітлахи ганяли м’яча між припаркованими авто. Звична повсякденість, але сьогодні все здавалося особливим, ніби вона бачить це востаннє.
Коробочка в кишені гріла її руку. Всередині лежали золоті гудзики з дрібними діамантами – подарунок, який вона готувала Віктору до роковин весілля цілих три місяці. Відкладала гривні з кожної зарплати, заощаджувала на усьому, навіть на своїх кремах та ліках. Хотіла зробити чоловікові сюрприз, показати, як його цінує.
Але вчора все змінилося.
– Ти йдеш чи ні? – нетерпляче покликав Віктор. – Передача вже почалася.
Олена глибоко зітхнула й пішла до вітальні. Чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі, у витягнутій футболці та домашніх штанах. На столику стояли дві чашки з чаєм і лежала розгорнута газета.
– Слухай, а пам’ятаєш Тетяну Шевченко з нашого класу? – запитав Віктор, не відриваючись від екрана.
Олена завмерла з чашкою в руках. Саме про цю Тетяну вона й думала всю ніч.
– Пам’ятаю, – обережно відповіла вона. – А що?
– Та зустрів її сьогодні біля крамниці. Каже, нещодавно розлучилася. Чоловік кинув її заради якоїсь молодої. Уявляєш, після тридцяти років шлюбу?
Олена поставила чашку назад на стіл. Руки тремтіли.
– І що вона тепер робить?
– Живе сама в однокімнатній, підробляє десь прибиральницею. Шкода її, звичайно. Гарною дівчиною була в школі.
Віктор похитав головою й переключив канал. На екрані замількали рекламні ролики.
Олена мовчала. Вона не могла сказати чоловікові, що бачила цю зустріч власними очима. Що стояла в сусідньому ряду між полицями й чула кожне їхнє слово. Що бачила, як Віктор обіймав Тетяну, як вона притискалася до нього, як вони домовилися зустрітися завтра ввечері.
– Оленко, чого ти така мовчазна? – Віктор нарешті подивився на неї. – Захворіла чи що?
– Ні, усе гаразд, – вона спробувала посміхнутися. – Просто сьогодні втомилася. На роботі аврал був.
– Зрозуміло. Лягай раніше тоді.
Він знову втупився в телевізор. Олена підвелася й пішла на кухню, наче прибрати посуд. У кишені коробочка з гудзиками тепер здавалася важкою, як камінь.
Вона згадала, як три місяці тому побачила ці гудзики у вітрині ювелірного магазину. Як довго стояла, розглядаючи їх, уявляючи, як зрадіє Віктор. Він завжди любив гарні речі, хоча рідко собі щось купував. Казав, що сім’я важливіша.
Сім’я. Яка іронія.
Олена дістала коробочку й відкрила її. Гудзики блищали у світлі кухонної лампи. Гарні, дорогі. Такі, які чоловік ніколи б не купив собі сам.
– Кохана, я до крамниці схожу, – почувся голос Віктора з передпокою. – Хліба зовсім немає.
– Гаразд, – гукнула вона у відповідь.
Двері з грюком зачинилися. Олена підійшла до вікна й побачила, як чоловік йде подвір’ям. Не в бік крамниці, а до автобусної зупинки. Туди, де вони вчора домовилися зустрітися з Тетяною.
Вона закрила коробочку й пройшла до спальні. На туалетному столику лежали фотографії – їхнє весілля, народження сина Івасика, перша відпустка біля моря. Щасливі обличчя, обійми, посмішки. Невже все це було брехнею?
Олена взяла в руки весільну світлину. Віктор у білому костюмі, вона у довгому сукні з фатою. Молоді, закохані, сповнені планів на майбутнє. Їм було по двадцять чотири, усе життя попереду.
– Мам, привіт! – луКоли в кімнату увійшов Івасик з пакетами продуктів, Олена сховала коробочку в шухляду комода, усміхнувшись синові через сльози – вона вже знала, що цей подарунок ніколи не стане символом подружнього щастя, як вона мріяла.
