Олена наштовхнулася на маленьку оксамитову коробочку в кишені халата й міцно стиснула її в долоні. Серце билося так голосно, ніби ось-ось вискочить з грудей. З вітальні долинув монотонний гул телевізора — Богдан, як завжди, дивився вечірні новини, як це робив щовечора за двадцять сім років їхнього спільного життя.
— Оленко, чай будеш? — гукнув чоловік із кімнати.
— Зараз, — відповіла вона, не розтискаючи пальців. — Дай хвилинку.
Вона стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як сусідські дітлахи ганяють м’яча між машинами. Звична повсякденність, але сьогодні все здавалося особливим, ніби вона бачить це востаннє.
Коробочка в кишені гріла її руку. Всередині лежали золоті гудзики з дрібними діамантами — подарунок, на який вона копила останні три місяці. Відкладала з кожної зарплати, економила на всьому, навіть на власних ліках. Хотіла зробити чоловікові сюрприз, показати, як цінує їхній шлюб.
Але вчора все змінилося.
— Ти йдеш чи ні? — нетерпляче покликав Богдан. — Передача вже почалася.
Олена глибоко зітхнула й пішла до вітальні. Чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі, у витягнутій футболці та домашніх штанах. На столику стояли дві чашки з чаєм і лежала розгорнута газета.
— Слухай, а пам’ятаєш Люську Шевченко з нашого класу? — спитав він, не відриваючись від екрана.
Олена завмерла з чашкою в руках. Саме про цю Люську вона думати не могла всю ніч.
— Пам’ятаю, — обережно відповіла вона. — А що?
— Та зустрів її сьогодні біля магазину. Каже, недавно розлучилася. Чоловік кинув її заради якоїсь молодшої. Уявляєш, після тридцяти років разом?
Олена поставила чашку на стіл. Руки тремтіли.
— І що вона тепер робить?
— Живе одна в однокімнатній, десь підробляє прибиральницею. Шкода її, звичайно. Була гарною дівчиною у школі.
Богдан похитав головою й переключив канал. На екрані замиготіла реклама.
Олена мовчала. Вона не могла сказати йому, що бачила ту зустріч на власні очі. Що стояла в сусідньому ряду між полицями й чула кожне їхнє слово. Бачила, як Богдан обіймав Люську, як вона притиснулася до нього, як вони домовилися зустрітися завтра ввечері.
— Оленко, чого ти така мовчазна? — Богдан нарешті подивився на неї. — Захворіла?
— Ні, все гаразд, — вона спробувала посміхнуОлена стиснула зів’ялі троянди в руках, зрозумівши, що іноді найважливіші подарунки — це не ті, які ми даємо, а ті, які повертаємо собі саме вчасно.
