До свого шістдесятиріччя я готувалася щиро й з хвилюванням. За тиждень до свята почала купувати продукти, обдумувати меню, мріяла, як зустріну цей день у колі найближчих. Хотілося тепла, родинного затишку, щирих усмішок. Живу я з молодшою донькою — Олею, їй уже тридцять, але заміж вона так і не вийшла. Є в мене й старший син — Андрій, йому сорок, він одружений, має доньку.
Я бажала, щоб за одним столом зібралася вся родина — Оля, Андрій, його дружина Ірина й онука Софійка. Усе організувала — наготувала улюблених страв: голубців, печеню, салатів, випічки й, звісно, святковий торт. Усіх попередила заздалегідь, щоб ніхто не мав інших планів.
Але в суботу ніхто не прийшов.
Дзвонила синові — він не піднімав слухавку. І чим пізніше ставало, тим важче було на душі. Замість сміху й розмов — тиша. Замість тостів — сльози. Навіть за стіл сісти не могла, не могла дивитися на цю порожнечу. Вся хата була наповнена запахами, а водночас пронизана зрадливим холодом. Ввечері я розплакалася, немов дитина. Оля намагалася мене заспокоїти, але я не могла прийти до тями.
Наступного ранку вже не витримала. Зранку зібрала рештки їжі й поїхала до сина. Може, щось трапилося? Може, була поважна причина?
Мені відчинила Ірина. Сонна, у халаті. Без тіні радості спитала:
— А ви навіщо прийшли?
Усе всередині перевернулося. Увійшла додому. Андрій ще тільки прокидався. Він запропонував чаю, а я, стискаючи образи, запитала:
— Чому вчора не прийшли? Чому не попередили? Чому ігнорували мої дзвінки?
Син опустив очі, мовчав. Але заговорила Ірина. І з таким виглядом, ніби це в ній назрівало давно:
— Ми взагалі не хотіли приходити. Не маємо настрою для свят. У нас проблеми. У нас… однокімнатна квартира, яку ви нам так «щедро» віддали. А самі лишилися у трьохкімнатній. Нам тісно, через це навіть другу дитину не плануємо. Ви просто позбулися старої хати, а собі залишили краще.
Я завмерла. Здавалося, що це неначе сон.
Згадала, як ми жили втрьох у тій самій трьохкімнатній. Я, Андрій і Оля. Як мій чоловік колись поїхав за кордон і зник — без листів, без дзвінків. Як сама тягнула дітей. Як батьки допомогли купити ту квартиру, де живу зараз. Як роками терпіла тісноту, щоб у сина з дружиною був свій кут. Вони займали одну кімнату, Оля — іншу, а я ютилася в прохідній. Коли народилася Софійка, доглядала за нею, няньчила, як могла. А коли свекруха померла, залишивши мені в спадок стареньку хатину, зробила там ремонт і віддала синові — щоб жили окремо.
І ось через роки чую, що моїх жертв — замало.
Що я, виявляється, лишила собі «краще». Що вони нещасні. Що я винна.
Їхала додому з каменем у грудях. Наче все моє життя — усі зусилля, безсонні ночі, турбота — виявилися марними. Люди не просто забувають добро. Вони починають думати, що їм усе належить.
Я віддала найкращі роки дітям. Працювала без вихідних, відмовилася від власного життя. І що в результаті? На мій ювілей не прийшли навіть з поваги. Не подзвонили. Не вибачилися. Вони були зайняті своєю обідою — обідою за «не ту квартиру».
Знаєте, боляче не через те, що залишилася сама у такий важливий день. А через те, що любила свою родину більше, ніж себе. А їм було замало. Не квартира їм потрібна. Їм, схоже, треба було — усе.
Цей день навчив мене головного: перестати чекати подяки. Вчитися ставити себе на перше місце. І більше не жертвувати собою заради тих, хто цього не цінує.
