Ой, слухай, ось таке трапилось…
— Андрію, ти точно все узяв? Перевірити не треба? — гукнула я, зупинившись перед закритими дверима у ванну.
— Оленко, годі! Все зібрав — цілий валізу, ти ж бачила, — відповів він через шум душу. Але голос… голос дрогнув. Чи мені здалося?
— Валізу я бачила. А що туди натовкав — ні, — пробурчала я, відступаючи вбік.
— Оленько, зроби каву, будь ласка! Міцну. Без молока, — додав він уже спокійним тоном, вимкнувши воду.
Я пішла на кухню, мовчки дістала турку, налила води, засипала мелену каву, шматочок солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Андрій обожнює каву, зварену мною. «Ти у мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи й побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно прикрила вечерю рушником, щоб не охолола.
Останнім часом він все частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — мовчки підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний запах божественного напою! — промовив Андрій, заходячи на кухню й відкидаючи мокре чоло. Сів за стіл, потягнувся за чашкою.
— Оленко, сьогодні привезуть доставку — чохли на авто замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — сказав, додаючи в каву ложку цукру.
— Звісно. Все як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження взагалі невпопад, — продовжив він, зітхаючи. — Але відмовитися не можу. Сам розумієш — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — не жарти.
— Ну так… Не думала, що за такою посадою доведеться їздити по областях.
— Капризи начальства. Так, у мене півгодини в запасі, попрацюю зі смартфона.
Він устав, пішов у іншу кімнату. Чашку за собою не прибрав. Ну й бог з ним. Що з нього взяти — сам на нервах.
Я потягнулася за його чашкою, і раптом телефон завибрирував — повідомлення. Відкрила.
«Оленко, Андрій бреше. Це не відрядження. Він із Настею Марченко летить до Італії. Зупини його, поки не пізно. Він собі життя зіпсує».
Іринка. Його молодша сестра.
У мене в голові щось клацнуло. Він… із Настею? Не може бути! Жарт? Але Іринка не з тих, хто жартує такими речами. І вже точно не брехала б.
Перед очима все поплило. Повітря наче згустилося. Ледь дихала. З мукою підвелася, налила собі води — і знову сіла.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все вщент. А в голові лише одне: «За що?»
Стиснула кулаки від злості. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай йде. А я влаштую йому сюрприз. Не скандалом — дією.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Дивно, але й тут він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя робота вночі. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов у відпустку.
Про Настю я знала. Сам Андрій розповідав, і Іринка якось згадувала. Шкільна любов, вітрогонка. Кидала його двічі — то до батьків тікала, то до якогось перспективного хлопця. А тепер знову повернулася. Андрій знову повівся. І знову бреше.
Ну міг би хоча б чесно сказати: «Оленко, кохаю іншу. Вибач». Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Його речі — кур’єром до батьків.
ПеревіриПеревела всі гроші на свій рахунок, закрила додаток і глибоко зітхнула — тепер я вільна.
