Подарунки, які ставлять усе на свої місця
Оля та Дмитро готувалися до весілля. Все йшло за планом, поки батьки молодого не оголосили про свій «великий подарунок» — вони купили квартиру. Дмитро сяяв, очі горіли, і він гордо промовив:
— Я завжди мріяв жити в центрі! І ось — збулося!
Оля посміхнулася — м’яко, натягнуто. Центр — це, звичайно, престижно, але ж ні парку, ні скверу, ні зелених дворів… А коли думаєш про майбутнє, особливо про дітей, то дивишся не на фасади, а на те, що навколо. Дмитро ж думав саме про фасад. І не лише в прямому сенсі.
Квартиру купили до весілля. Оля навіть не заперечувала — гроші були батьківські, рішення також. Вона не з тих, хто претендує на чуже. Тим більше, вони з Дмитром домовилися: це тимчасово. Потім, коли накопичать, куплять спільний будинок. Свій. Для своєї родини. На рівних.
Але тоді, на першому «новосіллі», все пішло не так, як мріялося.
Мрії та реальність: перший удар
Коли обидві родини зібралися в новій квартирі, Дмитро сяяв, його батьки — теж. Лунали тости, вітання. Оля мовчала. Вона намагалася не показувати, як їй чужа вся ця метушня навколо «подарунка». Особливо коли батько Дмитра голосно заявив:
— Ми, звісно, витратилися. Тож весілля, гадаю, логічно, якщо оплатять батьки нареченої. Адже ми молодим житло забезпечили!
Слова зависли в повітрі. Дмитро — промовчав. А Олина мама, Людмила Петрівна, холодно посміхнулася. А батько — лише кивнув.
— Не проблема. Ми теж дещо готували. Наш подарунок буде не менш гідним.
Наступного дня Оля дізналася, що її батьки та вітчим збираються подарувати їй… квартиру. Свою. Там, де вона мріяла — з парком, школою, тишею. Простору, світлу, не в центрі, але в житті. До цього додався ще один сюрприз — автомобіль. Від дідусів та бабусь. Оля вклала в нього і свої заощадження — не від жадібності, а від почуття справедливості.
Новосілля №2: де правда — там і дім
Через два тижні Оля запросила всіх — батьків, їхніх дружинів, Дмитра та його рідних — на новосілля. У новій квартирі, у своїй власній.
— А де це ми? — здивовано озирнувся Дмитро.
— Мої батьки зробили мені весільний подарунок. Купили квартиру, про яку я мріяла. В районі, де все продумано для життя. А не лише для виду з вікна, — спокійно відповіла вона.
Обличчя свекрухи та свекра витягнулися.
— Ми вже зробили подарунок! — обурилася Наталя Олександрівна. — Це вже занадто.
— Занадто? — перепитала мама Олі. — А ми лише зрівняли умови. Ви дали Дмитру квартиру — ми дали Олі. Все чесно. На рівних.
— Та ще й автомобіль у додаток! — додала бабуся, кладучи ключі на стіл. — Не абиякий, а хороший. Щоб онука ні в чому не мала потреби.
Дмитро схопився, взяв Олю за руку і потягнув у кухню.
Сварка, після якої повертатися не хочеться
— Що ти влаштувала? Якби ваші так хотіли допомогти — могли б вкластися в майбутній дім, а не виставляти мене дурнем!
— Я нікого не виставляла. Просто мої рідні зробили мені подарунок. Так само, як твої — тобі.
— Та мені тепер соромно! — викрикнув він. — Ти виставила мене ніби я гірший за тебе!
— Ні, Дмитро. Я просто прийняла те, що мені дали. І ти теж. Тільки я не вимагаю, щоб все підлаштовувалося під мої бажання.
— А машина? Я тепер на своїй старій розвалині, а ти на новій?
— Дмитро, ти хочеш змагатися зі мною? Ми ж маємо бути партнерами, а не суперниками. Чи для тебе сім’я — це гра у перевагу?
— Ти просто невдячна! — гаркнув він. — Ти зганьбила мене перед батьками!
Оля подивилася на нього — довго й уважно.
— Ні, Дмитро. Ти сам себе зганьбив, коли вирішив, що твоя думка — найголовніша. Що я маю мовчати і бути вдячною за те, про що навіть не спитали.
Він вискочив із кухні. У вітальні сперечалися батьки:
— Чоловік у домі має бути головним! — кричав Микола Васильович.
— А головне — це повага, — парирував Володимир Ігорович.
Оля плеснула в долоні:
— Усе! Всі стомилися. Хто хотів піти — будь ласка. А ми залишаємось і святкуємо. Бо життя — не торги, а щастя. А щастя — це коли тебе поважають.
Життя після нерівного весілля
Дмитро пішов. Свекруха — грюкнула дверима. Оля — залишилася. У своїй квартирі. З рідними, з гусем у духовці, з легким серпанком болю на серці, але — з ясною головою.
Того вечора вона зрозуміла головне: якщо людина ображається на те, що в тебе теж є, значить, він ніколи не планував бути з тобою на рівних. Йому зручно, коли ти нижче.
Весілля не було. Дмитро намагався повернутися — спочатку з докорами, потім із благами. Але було пізно.
А Оля поїхала у відпустку. Сама, за кермом новенького авто. До бабусі у село. Де зелено, спокійно і де �і де її серце завжди знайде спокій.
