**Щедрий подарунок, який забрав нашу радість**
Михайло та Соломія святкували весілля у великому стилі. Бенкет влаштували в ресторані на сто гостей — все було ідеально: щирі посмішки, теплі тости, запальні танці. Здавалося, що попереду чекає лише щастя. Та коли настала черга дарунків, першими підійшли батьки Михайла.
Його мати, Ганна Петрівна, урочисто взяла мікрофон:
— Сина виростили господарем, тому він має сам дбати про родину. Але ми вирішили подарувати вам квартиру! Ось ключі! Хай буде щастя!
Зал гукнув оплесками. Усі були вражені щедрістю. Ганна Петрівна з гордістю передала синові ключі з брелоком, де викарбували адресу.
Михайло глянув на нього — і онімів.
Спершу все йшло чудово: гроші на весілля зібрали, сукню вибрали, ресторан забронювали. Батьки ладили, а теща здавалася доброю жінкою. Та радість розвіялась, коли з’ясувалось: квартира знаходилась у тому ж під’їзді, що й родинне гніздо Ганни Петрівни. Лише один поверх вище.
— Як тільки дізналась, що сусіди продають — одразу купила! — раділа свекруха. — Поруч, але окремо. Майже як родинний котедж!
Соломія відчула, як щось холодне стиснуло її за груди.
Перший ранок після медового місяця почався з того, що Ганна Петрівна увірвалася до них із тарілкою вареників.
— Уставайте, сніданок на столі! — оголосила вона, заглядаючи у спальню.
— Мам, ми спимо. І як ви зайшли?
— Двері ж відчинені. У нас спільний замок на тамбурі — цього достатньо.
Михайло ще дрімав, а Соломія вже боролась із спалахом люті. Свекруха почала приходити кілька разів на день — без запрошення, без стуку.
— Вареники холонуть! — докоряла вона. — Борщ принесла! Лежні ви!
На третій візит того ранку Соломія не витримала: зачинила двері і замкнула ланцюжок.
— Навіщо ця перешкода? Ми ж рідні! — обурилась Ганна Петрівна.
«Рідність — не дозвіл на все», — подумала Соломія.
Ввечері вони застали свекруху на своїй кухні.
— Перевіряю, що купили, — пояснила вона. — Оця кава — невдала. І печиво несмачне.
Михайло стиснув зуби:
— Мамо, годі. Ми дорослі люди.
— Та я ж турбуюсь!
— Поважайте наш простір.
Наступного ранку він прокинувся від стуку у балконні двері.
— Чого замкнулись? Відчиняйте!
— Мам, це наш дім. Нам потрібна свобода.
Але Ганна Петрівна не чула. Для неї це була «турбота». Незабаром вона запропонувала:
— Давайте гроші — купимо вам авто! Я допоможу вибрати!
— Дякуємо, але ми вже витратили їх, — відповів Михайло.
— На що?
— На нову квартиру. Ми переїжджаємо.
— Як?! А мій подарунок?!
— Він коштував нам занадто дорого.
На щастя, мати Соломії отримала спадщину і поділилась з донькою. Молоді знайшли затишне житло в іншому районі, оформили кредит і зітхнули вільно.
Того дня, коли вони виносили речі, Ганна Петрівна стояла на порозі з докорами. Але Михайло лише сказав:
— Ми любимо вас. Але наше щастя — це наш вибір.
Вони пішли, залишивши за спиною «щедрий» подарунок і життя під чужим наглядом.
**Життєвий урок:** Навіть найдорожчий дар не вартий того, щоб платити за нього власним спокойстям.
