Сон про тещу, який перетворив весілля на кошмар
Богдан і Соломія влаштували розкішне весілля у львівському ресторані, запросивши півсотні гостей. Все йшло як у казці: променисті посмішки, теплі тости, запальна жива музика. Здавалося, ніщо не затьмарить їхнього щастя. Аж раптом настала мить подарунків.
Першими підійшли батьки Богдана. Ганна Михайлівна, його матір, урочисто взяла мікрофон:
— Сину, ти чоловік, тобі годувати сім’ю. Але ми вирішили дарувати вам квартиру! Ось ключі! Хай буде вам щастя!
Зал гуркнув оплесками. Усі були вражені щедрістю. Ганна Михайлівна з гордістю передала синові ключі з брелоком, де викарбували нову адресу.
Богдан глянув на брелок — і аж підскочив.
Здавалося б, ідеальний початок шлюбу: гроші на весілля знайшлися, вишиванки пошиті, зал прикрашений, родини знайомі. Теща виглядала тихою, а свекруха — доброю.
Але радість розвіялась, коли вони побачили, де знаходилась квартира: буквально через стіну від батьків Богдана. Спільний тамбур, балкони, розділені лише тонкою перегородкою.
Ганна Михайлівна сяяла:
— Як тільки дізналась, що сусіди продають — одразу купила! Живете окремо, але поряд! Як одна родина!
Соломія відчула, ніби лід сковує її груди. Напруга витіснила радість.
Все почалось одразу після медового місяця. Рано-вранці до них увійшла свекруха, не постукавши, з тарілкою сирників.
— Вставайте, сніданок готовий! — весело оголосила вона, зазирнувши у спальню.
— Мамо, у нас вихідний. Як ви потрапили?
— Двері не замкнені. Спільний замок на тамбурі — цього достатньо.
Богдан ще дрімав, а Соломія вже відчувала, як у ній росте лють. Свекруха приходила по кілька разів на день: без запрошення, без стуку.
— Сирники холодні! — докоряла вона. — Борщ принесла! Лежіть собі цілий день…
Соломія намагалася пояснити, що вони самостійні, але Ганна Михайлівна ніби не чула.
На третій візит того ранку Соломія не витримала: захлопнула двері і засунула ланцюжок.
— Навіщо ланцюжок? Ми ж рідні! — почулося з-за дверей.
Соломія подумала: «Рідність — не означає відсутність меж».
Ввечері, повертаючись з ринку, вони застали свекруху на своїй кухні.
— Дивлюсь, що купили, — пояснила вона. — Ця кава — невдача. А цукерки такі солодкі…
Богдан стиснув зуби:
— Мамо, годі. Ми дорослі.
— Я ж про вас дбаю! — розвела руками Ганна Михайлівна.
— Поважайте наш простір.
Вона пішла, але обіцяла повернутися зранку.
Наступного дня Соломія прокинулася від стуку у балконні двері.
— Чому замкнено? Я ж вам вірю! Відчиняйте!
Богдан ледве стримався:
— Мамо, це наш дім. Нам потрібна своя тиша.
Але для Ганни Михайлівни це була лише турбота. Незабаром вона заявила:
— Давайте гроші! Купимо вам авто! Я домовлюсь!
— Вже не потрібно, — відповів Богдан. — Гроші інвестовано.
— У що?! — здивувалась мати.
— У нашу власну квартиру. Скоро переїжджаємо.
— Як?! А мій подарунок?!
— Дякуємо, але нам потрібна свобода.
В очах Ганни Михайлівни блиснула образа. Але Богдан був рішучий.
Насправді, їх рішення прискорила допомога Соломіїної матері. Вона отримала спадщину і ділилася з донькою, як додатковим весільним подарунком.
Молоді знайшли затишну оселю в іншому районі міста, оформили іпотеку й почали нове життя.
Богдан і Соломія зрозуміли: жодні подарунки не варті втрати спокою та незалежності.
І коли в день переїзду Ганна Михайлівна стояла на порозі з докорами, Богдан тихо сказав:
— Ми любимо тебе. Але наше життя — наше.
Вони пішли, залишивши позаду «подаровану» квартиру і той світ, де їхнє щастя мало стати в’язнем турботи.
