Привіт, друже, розповім тобі одну кумедну історію, наче з нашого району в Києві.
Давай поміняємо квартири! Навіщо тобі трикімнатна? сказав наш сусід, коли я вийшла з під’їзду.
Моя мама, Катерина, колись залишила нам простору квартиру в старому будинку на Подолі, і я з донечкою Оленою живемо в ній вже кілька років. Це трикімнатна квартира: кожна кімната окрема, без сквозних дверей. Є просторий коридор, окрема туалетна і ванна, а кухня маленька, проте з великим балконом, звідки відкривається вид на Дніпро. У нас кожен має свою кімнату, а ще є простора вітальня. Ми дуже задоволені, планів переїзду поки немає.
Тоді під’їхав наш сусід, Олексій, і майже одразу сказав, наче ми вже давно домовились:
Ви ж живете з донечкою, чому б не переїхати до мене, а я до вас? У мене всього дві кімнати, а це ж достатньо! Навіщо вам трикімнатна? Два простори це ж і є все, що треба. Не хвилюйтеся, місця в наших квартирках багато. Ми вже давно шукаємо більшу, пропозиції погані. Ваша квартира саме те, що нам треба! І ще, ми готові заплатити більше.
Я уважно вислухала його, навіть підрізала його, коли він почав мовчки розповідати, як «ми будемо добре жити разом». Чесно кажучи, я подумала, чи він вже вирішив за нас все і мені лишається лише переїхати до його крихітної кухні.
Це ж жарт, сказала я. Якщо ти справді серйозний, то чому ти вважаєш, що ми хочемо переїхати в меншу квартиру? Хочеш, щоб я залишила свою просторну трикімнатну квартиру заради якоїсь «потіхи», схожої на консервну банку? Якщо вже будуть переміни, то не на такі умови. А що ти маєш на увазі під «достатньо для двох»? Я не планую мінятися.
Олексій почав щось мутити, мимоволі бурмотіти: «Ми лише бажаємо найкращого, аби всім було комфортно. Ви в нашій, а ми в вашій. Ви навіть не уявляєте, що вам потрібно».
Тепер ми залишилися в нашій квартирі, а Олексій з родиною більше не підходять до мене з привітаннями. Очевидно, моя відмова його дуже образила.
От така вийшла історія. Сподіваюся, посміхнулася!
