Минуло вже дев’ять місяців, як від Остапа не було жодної звістки. Спочатку Ганна Степанівна рахувала дні, відмічаючи їх у старому календарі на кухні. Потім перейшла на тижні. А згодом і зовсім перестала, бо кожен новий день без листа болів, як холодний вітер у грудні. Вона все ще перевіряла поштовий ящик — зранку, ледве світанок заглядав у вікна, і ввечері, коли тіні згущалися в її маленькій квартирі на околиці полтавського містечка. Листоноша, Марія, вже не піднімала очей, проходячи повз, наче її мовчання могло пом’якшити порожнечу. Але ящик залишався німим. Знову й знову.
Остап поїхав до США чотири роки тому. За контрактом. Обіцяв, що ненадовго. Що заробить, влаштується, допоможе. Повернеться. Виїжджав із легким чемоданом, посмішкою та очима, сповненими мрій. Перші місяці писав часто — короткі повідомлення, дзвінки ввечері. Потім усе рідше. А далі — тиша. Наче хтось за океаном стирав його минуле, викреслюючи з пам’яті дім, вулицю, матір.
Ганна Степанівна чіплялася за виправдання, як за рятувальне коло. Він зайнятий. Вчить мову. Будує нове життя. Вона повторювала це, стоячи біля плити, аби не скрикнути від болю, аби заглушити страх, що син зник назавжди. У пам’яті виринали його дитячі кроки коридором, його сміх, коли він, увесь у бруді, вбігав з вулиці й гукав: «Мамо, дивись, що я знайшов!» Тепер її огортала тиша — важка, як сніг, що засипав їхнє маленьке містечко.
Виправдання вичерпалися. Залишилася лише прірва. Холодна, непроникна, вона зростала між ними з кожним днем, як крижана стіна, що відділяла минуле від теперішнього.
У їхньому містечку таких матерів було чимало. Жінки, чиї діти поїхали, залишивши за собою порожні ящики й недосказані слова. Вони впізнавали одна одну по погляду — живому, але затягнутому тугою. Сусідка Оксана шепотіла: «Добре, що живий. Бери, що дають, Ганно». Ганна Степанівна ківнула, але всередині розливався біль. Їй було замало знати, що він живий. Їй хотілося чути його голос, його «Мамо, як справи?» — не грошей чи подарунків заради, а просто щоб серце знову билося рівно.
Жила вона скромно. Городина за домом, кіт на ім’я Рыжик, старий телевізор, де крутили безкінечні серіали. По п’ятницях — прибирання, по суботах — базар, де торгівлі вітали її, як стару знайому, а продавчиня овочів завжди питала: «Знову без торбинки, Ганно Степанівно?» В’язала. Спочатку рукавички для Остапа, згадуючи його широкі долоні. Потім — просто так, складаючи їх у комод, наче хтось ще міг прийти і забрати їхнє тепло. Шила подушки для притулку котів. Аби руки не трусилися від порожнечі. Аби день не перетворювався на безодню.
Одного похмурого листопадового дня почувся дзвінок у двері. Ганна Степанівна подумала, що це сусідка — попросити борошна чи сірників. Або кур’єр помилився адресою. Відчинила — і завмерла, наче світ зупинився. На порозі стояв хлопчик років одинадцяти, у потертій куртці та з маленьким рюкзаком. Очі — сірі, уважні, з легенькою іскрою, наче він уже знав, що життя може підкинути що завгодно.
— Ви Ганна Степанівна? — тихо спитав він, голос тремтів, то від холоду, то від хвилювання.
— Так… — видихнула вона, відчуваючи, як серце стиснулося від дивного передчуття.
— Я Юрко. Мама сказала, що я можу у вас пожити. Казала, у бабусі завжди безпечно.
Світ похитнувся, як старий міст під вітром. Ганна Степанівна не одразу зрозуміла, що відбувається. Лише помітила, як у хлопчика червоніли щоки від морозу і як він теребив край рукава. А потім — його очі. Такі самі, як у Остапа в дитинстві. Такий самий прямий погляд, така сама тиха рішучість.
— Голодний? — спитала вона, чіпляючись за слова, аби не втратити рівновагу.
— Можна чаю? З медом, якщо є, — відповів він, ледь посміхнувшись.
Він увійшов, поставив рюкзак біля порога і сів за стіл. Спокійно, наче бував тут тисячу разів. Зняв черевики, акуратно склав шарф, розгладив рукавички. Ганна Степанівна помітила, як потертий його светр, як вузол на шнурках ледве тримається.
Задрижав телефон. Остап. Вперше за рік.
— Мамо, вибач, що так вийшло. У нас тут… усе заплуталося. Я передзвоню, добре?
Він відключився, не давши їй відповісти. Вона стояла, дивлячись на Юрка, який уже гладив Рыжика, обережно, наче боявся його злякати.
— Можна я його погодую? — спитав хлопчик, дивлячись на кота. — Я вмію. У нас вдома був кіт.
— Його звуть Рыжик, — відповіла вона, все ще не вірячи, що це не сон.
— Тоді можна я йому почитаю? Я завжди читаю на ніч. Мама казала, це робить сни добрими.
Спочатку він був, як тінь. Їв акуратно, сам прибирав за собою, спав, вчепиВін спершу спав, вчепившись у ковдру, з увімкненим нічником, наче темрява могла забрати його за собою.
