Минуло вже дев’ять місяців, як від Артема не було жодної звістки. Спочатку Олена Іванівна рахувала дні, відмічаючи їх у старенькому кухонному календарі. Потім перейшла на тижні. А згодом і зовсім припинила — кожен новий день без листа різав серце, як вітер у грудні. Але вона все одно перевіряла поштову скриньку — зранку, коли світанок ледве торчався вікон, і ввечері, коли тіні густилися в її невеличкій квартирі на околиці містечка під Черніговом. Листоноша, Наталка, вже не піднімала очей, проходячи повз, ніби її мовчання могло пом’якшити ту порожнечу. Але скринька залишалася німою. Знову і знову.
Артем виїхав до Канади чотири роки тому. За контрактом. Обіцяв, що ненадовго. Що заробить, влаштується, допоможе. Повернеться. Їхав з легким чемоданом, посмішкою й очима, повними мрій. Перші місяці писав часто — короткі повідомлення, дзвінки ввечері. Потім — рідше. А далі — тиша. Ніби хтось за океаном стирав його минуле, викреслюючи з пам’яті дім, вулицю, матір.
Олена Іванівна чіплялася за виправдання, як за рятівний круг. Він зайнятий. Вчить мову. Будує нове життя. Вона повторювала це, стоячи біля плити, аби не крикнути від болю, аби заглушити страх, що син зник назавжди. У пам’яті спалахували його дитячі кроки в коридорі, його сміх, коли він увесь у бруді вбігав з подвір’я й кричав: «Мамо, дивись, що я знайшов!». Тепер її оточувала тиша — важка, як сніг, що засипав їхнє маленьке містечко.
Виправдання вичерпалися. Залишилася лише прірва. Холодна, непроглядна, вона росте між ними з кожним днем, наче крижана стіна, що відрізає минуле від сьогодення.
У їхньому містечку таких матерів було чимало. Жінки, чиї діти поїхали, залишивши по собі порожні скриньки й недосказані слова. Вони впевнено впізнавали одна одну по погляду — живому, але затягнутому тугою. Сусідка Галя шепотіла: «Добре, що живий. Бери, що дають, Олено». Олена Іванівна ківала, але всередині клекотіло почуття провини. Їй було замало знати, що він живий. Вона хотіла чути його голос, його «Мамо, як справи?» — не через гроші чи подарунки, а щоб серце знову билося рівно.
Жила вона скромно. Городик за домом, кіт на ім’я Барсик, старий телевізор, де крутили нескінченні драми. У п’ятницю — прибирання, у суботу — ринок, де торгівлі вітали її, як стару знайому, а продавчиня овочів завжди питала: «Знову без торбинки, Олено Іванівно?». В’язала. Спочатку рукавички для Артема, згадуючи його широкі долоні. Потім — просто так, складаючи їх у комод, немов хтось інший міг прийти й забрати їхнє тепло. Шила подушки для котячого притулку. Лише б руки не тремтіли від порожнечі. Лише б день не перетворювався на безодню.
Одного сирого листопадового дня постукали у двері. Олена Іванівна подумала, що це сусідка — попросити борошна чи сірників. Або кур’єр помилився адресою. Відкрила — й завмерла, немов світ зупинився. На порозі стояв хлопчик років одинадцяти, у потертій куртці й з маленьким рюкзаком. Очі — сірі, уважні, з ледь помітною іскрою, немов він уже знав, що життя може підкинути що завгодно.
— Ви Олена Іванівна? — тихо спитав він, голос тремтів чи від холоду, чи від хвилювання.
— Так… — видихнула вона, відчуваючи, як серце стиснулося від дивного передчуття.
— Я Сашко. Мама сказала, що можу пожити у вас. Казала, що у бабусі завжди безпечно.
Світ похитнувся, немов старий міст під вітром. Олена Іванівна не одразу зрозуміла, що відбувається. Лише помітила, як у хлопчика червоніють щоки від морозу й як він теребить край рукава. А потім — його очі. Такі самі, як у Артема в дитинстві. Той самий прямий погляд, та сама тиха рішучість.
— Голодний? — спитала вона, хапаючись за слова, аби не втратити рівновагу.
— Чай можна? З медом, якщо є, — відповів він, ледве посміхнувшись.
Він увійшов, поставив рюкзак біля порога й сів за стіл. Спокійно, нем бував тут тисячу разів. Зняв черевики, акуратно склав шарф, розгладив варежки. Олена Іванівна помітила, як потертий його светр, як ледве тримається вузол на шнурках кросівок.
Задзвонив телефон. Артем. Вперше за рік.
— Мам, пробач, що так вийшло. У нас тут… усе заплуталося. Я передзвоню, добре?
Він відключився, не давши їй відповісти. Вона стояла, дивлячись на Сашка, який уже гладив Барсика, обережно, немов боявся його злякати.
— Можна його погодувати? — спитав хлопчик, дивлячись на кота. — Я вмію. У нас вдома був кіт.
— Його звуть Барсик, — відповіла вона, досі не вірячи, що це не сон.
— А можна йому почитати? Я завжди читаю перед сном. Мама казала, що це допомагає, щоб сни були добрими.
Спочатку він був як тінь. Їв акуратно, сам прибирав за собою, спав, вчепиворіж у ковдру, з увімкненому нічнику, наче темрява могла його забрати.
