Олена не розуміла, чому її так тягнуло до вокзалів. Може, тому що потяги завжди відходять вчасно, навіть якщо ти ще не готовий. А може, тому що на перронах дихалося легше: шум, метушня, чужі обличчя. Ніхто не дивився довго. Ніхто не ставив зайвих питань. Все було миттєвим, наче саме життя тут — лише пересадка. І в цій швидкоплинності було щось заспокійливе. Тут ніхто не знав, ким ти була до цього ранку. Ніхто не запитував, чому очі червоні, а руки тремтять.
Тричі на тиждень, після зміни в лікарні, вона заходила на Київський вокзал. Купувала чай у паперовому стаканчику, брала бублик і сідала біля вікна у залі очікування. Іноді просто сиділа, відчуваючи тепло чашки як єдину сталу річ у цьому дні. Іноді писала у зошит — не думки, а просто слова, аби переконатися: вона ще може складати їх у речення. Іноді дивилася на табло — не щоб їхати, а щоб пам’ятати: можна. Можна піти. Можна повернутися. Можна стати кимось іншим. Або хоча б собою, але не тією, що лишилася в минулому.
Рік тому зник її брат. Просто вийшов із квартири — і не повернувся. Ні дзвінків. Ні записок. Ні записів з камер. Жодних слідів — ніби розтанув у повітрі. У поліції сказали: «Буває. Чоловіки часто йдуть самі». Оформили папери, кивнули, забули. Але вона знала — він не пішов. Він зник. Як вимкнене світло. Раптово. Без попередження. Без пояснень. Наче хтось вирвав його з її життя, не залишивши навіть тіні.
Мати після цього злягла. Майже відразу. Дивилася у стіну, мовчала, не їла. Батько замкнувся, говорив крізь зуби, наче в будинку все стало чужим. Залишилася вона — з фотографіями, із залишками його запаху на куртці, з питаннями, на які ніхто не збирався відповідати. Дім наповнився луною. Усе, що колись звучало живо, тепер віддавало порожнечею.
Перші місяці вона шукала: обдзвонювала лікарні, морги, волонтерів. Розклеювала оголошення на зупинках. Дивилася у вічі бездомним, ніби сподіваючись, що один із них обернеться — і це буде він. Потім — перестала. Не тому, що змирилася. Прото втомилася марно надіятися. Надія, як багаття, теж згасає, якщо його не підгодовувати. І вона зрозуміла: єдиний спосіб жити — продовжувати дихати. Без мети. Без впевненості. Але дихати.
На вокзалі вона вперше помітила хлопчика — років семи, у завеликому світшоті. Він сидів біля стіни, гриз бублик і втупився у підлогу. Його обличчя було блідим, з тонкими губами та синяками під очима. Погляд — обережний, як у вуличної кішки: напружений, насторожений. Наступного дня він був знову. А потім — щоразу. Вона приносила йому сік, зошит, шапку. Він не говорив. Лише кивав. Іногда дивився на неї уважно, ніби намагаючись зрозуміти, навіщо вона це робить. Наче в ньому всередині спрацьовувала сигналізація: не підпускай нікого занадто близько.
Через два тижні він сів поруч. Повільно. Не впевнено. Так сідають ті, хто давно не намагався бути поруч.
— А в тебе хто зник? — запитав він, дивлячись просто перед собою.
Олена здригнулася. Спочатку від несподіванки. Потім — від самого питання. Вона сіла поряд і довго мовчала. Ніби боялася вголос сказати те, що рік носила в собі.
— Брат. А в тебе?
— Мама. Три роки тому. Я тоді спав. Вона пішла — і все.
Він сказав це спокійно. Ніби розповідав, скільки триває мультик. Без скарг. Без інтонацій. Просто як факт. Потім встав і пішов. Не попрощавшись. Але й не відштовхуючи. Просто — як ті, хто звик, що на них ніхто довго не затримується.
З того часу вони сиділи поруч. Майже завжди мовчки. Іноді він малював — кутом олівця, на краю старої газети. Іноді вона читала — не вголос, а так, щоб її погляд ковзав рядками з тихою зосередженістю. Іноді вони просто дивилися, як відходить потяг. Один за одним. Як дихання. Плавно, без поспіху, наче саме життя рухалось у ритмі від’їздів.
Іноді він ставив короткі запитання: «Ти лікарка?» — «Ти завжди сама?» — але одразу відвертався, отримавши відповідь. Олена не наполягала. Не втручалася у його тишу. Вона відчувала, як у ньому живе страх довіри — обережний, як птах на дроті.
Вона не запитувала, де він ночує. Не тому, що не хотіла знати. А тому, що відчувала: якщо сам захоче — розповість. І, мабуть, саме в цьому була довіра: сидіти поруч, не вимагаючи нічого, крім присутності.
Одного разу він не прийшов. І наступного дня теж. Вона ходила вокзалом, шукала очима, як шукають у натовпі рідне обличчя — за обрисами, за ходою, за чимось невловимим. Розпитувала охоронців, показувала його фото. Їй крутили пальцем біля скроні. «Хлопців тут багато. У кожного своя історія», — казали байдуІ коли вона вже збиралася йти, побачила його в кутку зали очікування, згорнутого в клубочок під тією самою курткою, і зрозуміла, що тепер вони обидва знайшли те, що втратили — не минуле, а когось, хто триматиме руку, коли буде боляче.
