Лист прийшов у кінці листопада — блідий конверт без зворотної адреси, ніби його занесло сюди випадковим вітром з минулого. Папір — шорсткий та сухий, немов пролежав десятиліття у старій шухляді на горищі. Всередині — лише один рядок, виведений акуратним, трохи старомодним почерком:
«Мама чекає. Дім під вербою. Тиша — ще не кінець.»
Ілля сидів із цим листком у руках, ніби тримав уламок життя, яке сам же й поховав. Перечитував знову і знову, наче між рядками ховалося ще щось. Руки тремтіли не від холоду — від чогось, що піднімалося з глибини, з тих років, коли він ще не був чужим. Матір не бачив шість років. П’ять — не спілкувався. Після смерті батька зв’язок обірвався, як нитка — різко й болісно. Ні дзвінків, ні листів. Лише тиша. Глуха, настирлива, кам’яна. Хто перший замовчав — уже не згадати. Та й неважливо.
Дім під вербою — це не просто місце. Це їхня дача на Житомирщині. Там минуло його дитинство: він вчився плавати у ставку, вперше поцілував дівчинку у п’ятому класі, носив цвяхи для батька, який завжди лаявся на старий дах. Мати сміялася з ганку, махала віником, збирала суниці й у неділю пекла млинці, від яких пахло теплом і літом. Цей запах жив на веранді, у старій шафі, у скрипі половиць. Ілля не був там із двадцяти двох. Наче викреслив із пам’яті.
Він поїхав. Не думаючи. Просто сів у потяг і дивився у вікно, згадуючи, як батько писав записки на шматках газет — «полагодити паркан», «принести дров». У грудях щось стиснулося. Не вина, не страх — щось інше, щільне, як вузол із прожитих років.
Дім стояв, немов чекав. Потьмянілий, пошарпаний, з тією ж скрипучою каліткою, що завжди не любила чужинців. Верба виросла, затінила пів фасаду. Двері не були замкнені. А запах всередині — дим, старе дерево, сіно — накрив, як спогад.
Мати сиділа біля вікна. Шаль на плечах, чашка в руках. Волосся — біле, обличчя — м’якше, а погляд… той самий. Впізнаючий. Ані здивування, ані докору. Лише тепла тиша в очах.
— Ти ж змерз, — сказала вона. — У печі горить. Я знала, що приїдеш.
Він мовчки зняв куртку, повісив на старий гачок, як у юності. Пройшов у кухню, налив собі чаю. Мама поставила перед ним тарілку з пиріжками. Той самий запах — яблука, ваніль. Дім.
— Ще теплі, — сказала вона. — Ти їх так любив.
Їли мовчки. Не через образу — тому що слова були б надто гучними. Мовчавння стало їхньою мовою. У ньому не було докору. Лише спокій. Він слухав, як вона дихає. І з кожним її подихом у його серці ставало тихіше.
Він витер пил, приніс дров, полагодив дверцята шафи. Робив це не з обов’язку, а тому що мусив — собі. Мама сиділа, в’язала, іноді дивилася на нього з таким спокоєм, наче все вже відбулося. Все — пробачено.
На третій день він запитав:
— Ти писала?
Вона похитала головою.
— Ні. Але я знала, що ти зрозумієш.
— Тоді хто?
Вона ледве помітно посміхнулася. Плечима злегка знизала. Її погляд казав: це неважливо. Головне — ти тут.
Ввечері він вийшов на ґанок. Повітря було чисте, зорі — низькі, великі, небо — глибоке. І тиша. Та сама. Не порожня. Жива. Він згадав батькові слова: «У місті усе гуде. А тут — дихає». Колись він не розумів. Тепер — знав.
Довго стояв, потім повернувся. Мама спала у кріслі біля вікна, плед на плечах, клубок пряжі на колінах. Він тихо зачинив двері.
І вперше йому не хотілося їхати.
Він залишився на зиму.
У домі під вербою. Там, де все мовчить. Але все ще чекає.
