Лист прийшов наприкінці листопада — блідий конверт без зворотної адреси, наче його заніс вітер із минулого. Папір був шорсткий, сухий, немов пролежав десятиліття у старій скрині на горищі. Всередині — лише один рядок, виведений акуратним, трохи застарілим почерком:
«Матуся чекає. Діброва біля хати. Мовчання — ще не кінець.»
Остап сидів із цим листком у руках, мов із шматком життя, яке сам же поховав. Перечитував знову і знову, наче між рядками ховалося ще щось. Руки тремтіли не від холоду — від чогось, що піднімалося з глибин, з тих років, коли він ще не був чужим. Матір він не бачив шість років. П’ять — не говорив. Після смерті батька зв’язок обірвався, як нитка — різко та болюче. Жодних дзвінків, жодних листів. Лише мовчання. Глухе, уперте, кам’яне. Хто перший замовк — уже не пригадати. Та й неважливо.
Діброва біля хати — це не просто місце. Це їхня хата на Полтавщині. Там минуло його дитинство: він вчився плавати у ставку, вперше поцілував дівчину у п’ятому класі, носив цвяхи для батька, який завжди лаявся на старий дах. Мати сміялася з ганку, махала віником, збирала суниці та у неділі пекла млинці, від яких пахло сонцем і літом. Цей запах жив на веранді, у старій шафі, у скрипі підлоги. Остап не був там з двадцяти двох. Наче викреслив із пам’яті.
Їхав, не думаючи. Просто сів у потяг і дивився у вікно, згадуючи, як батько писав нотатки на клаптиках газет — «полагодь тин», «принеси дров». У грудях щось стиснулося. Не провина, не страх — щось інше, щільне, як вінець із прожитих років.
Хата стояла, наче чекала. Потьмяніла, облуплена, з тією ж скрипучими ворітьми, що завжди бунтувалися проти чужих. Діброва розрослася, затінила половину фасаду. Двері не були замкнені. А запах всередині — дим, старе дерево, сіно — обрушився, як спогад.
Мати сиділа біля вікна. Хустка на плечах, чашка в руках. Волосся — біле, обличчя — м’якше, а погляд… той самий. Пізнаючий. Жодного здивування, жодного докору. Лише тепле мовчання в очах.
— Ти ж замерз, — промовила вона. — У печі палає. Я знала, що приїдеш.
Він мовчки зняв куртку, повісив на старий цвях, як у юності. Пройшов у хату, налив собі чаю. Матуся поставила перед ним тарілку з паляничками. Той самий запах — яблука, ваніль. Дім.
— Ще теплі, — сказала вона. — Ти їх так любив.
Їли мовчки. Не через образу — бо слова були б занадто гучними. Мовчання стало їхньою мовою. У ньому не було дорікання. Лише прийняття. Він слухав, як вона дихає. І з кожним її подихом у його серці ставало тихіше.
Витер пил, приніс дров, полагодив дверцята у шафі. Робив це не з обов’язку, а тому, що повинен — собі. Матуся сиділа, в’язала, іноді дивилася на нього з таким спокоєм, наче все вже сталося. Все — пробачилося.
На третій день він запитав:
— Ти писала?
Вона похитала головою.
— Ні. Але я знала, що ти зрозумієш.
— Тоді хто?
Вона ледве помітно усміхнулася. Плечима знизала. Її погляд казав: це неважливо. Головне — ти тут.
Ввечері він вийшов на ганок. Повітря було чисте, зорі — низькі, ясні, небо — глибоке. І мовчання. Те саме. Не пусте. Живе. Він згадав батькові слова: «У місті усе гуде. А тут — дихає». Колись не розумів. Тепер — знав.
Довго стояв, потім повернувся. Матуся спала у кріслі біля вікна, плед на плечах, клубок пряжі на колінах. Він тихо зачинив двері.
І вперше — йому не хотілося їхати.
Залишився на зиму.
У хаті біля діброви. Там, де все мовчить. Але все ще чекає.
