Він жив самотньо.
Його хатина стояла окремо, трохи далі від села — за пагорбом, де колись тягнулася вуличка з кумедною назвою — Залізна Гора. Сім хат, півколом вишикуваних на горбку, ніби сонливі вартові.
Коли почалося те селянське виселення — коли люди потягнули до міст, кидаючи землю, забуваючи коріння — вулиця спорожніла. Хати розібрали, пустили на дрова, згнили… Залишилася лише одна.
Одна. Як вирваний зуб у беззубій бабусі.
Там і жив останні сім років Григорій Іванович.
Хоча… якщо бути точним — не зовсім сам. Поряд із ним був Вітер. Пес, чорний з білими латками, на коротких лапах, з куцим хвостиком-сердечком, трикутними вухами й очима, як вугілля. Він усе розумів, але не говорив. Справжній друг. Справжня людина. Тільки в шкурі пса.
У місті в Григорія була родина. Дружина — чужа, холодна. Слів на місяць ледь вистачало. Доросла донька колись трималася за батька — без нього й кроку не робила, а тепер — зникла з його життя, ніби під землю пішла. Народився онук, але він дізнався про це не від доньки, а від випадкової сусідки.
Коли серце прийняло — серйозно — лікар лише рукою махнув:
— Вам би тиші, природи. Є таке місце? Хочете — санаторій пораджу.
Григорій подумав про батьківську хату. Відповідь була простою:
— Є таке місце. Там — усе моє.
Дружині сказав — формально. Та лише пальцем скроню доторкнулась: мов, з глузду з’їхав.
Він не сперечався. Пішов сам.
Косив бур’ян. Дах перекрив. Ганок зробив наново. Піч склав — покликав старого знайомого, з яким у дитинстві кропиву рубали, як розбійники. Хата оживала. Хата дихала.
Навіть чулося, ніби десь у кутку квохче матір, а батько важко, але схвально хропить.
Побілив піч, пофарбував ганок у вишневий. Поставив різьблені перила. Краса.
Пережив зиму. Душу відігрів. Ні дружина, ні донька — ні дзвінка, ні листа. Тільки навесні хтось підкинув Вітра. З тих пір — удвох.
Влітку — простір. Вранці — у ліс. Григорій із кошиком, Вітер — поруч. Розмовляють без слів, думками. Григорій, як бабуся вчила, з лісом вітався: уклін, дозволу просив. Так і вчили: слова в порожнечу не кидай, вітер зірве — совість не наздоженеш.
Мовчазним був Григорій. Тому, може, і не склалося в родині — надто тихим був, надто чесним.
І все б так і йшло. Але одного разу до села прийшли… інші.
Приїхали. На дорогих авто, з паперами, з планами. Його ділянка — найгарніша. Видова.
Хата заважала. Єдина хата.
— Григорію Степановичу, ну зрозумійте. Ми вам і квартиру дамо, і компенсацію. У місті, все цивільно. — Посмішкуватий, з олійним голосом, плече похлопує.
Григорій зсунув його руку. Подивився уважно:
— Це хата моїх предків. Тут я народився. Тут і помру. Це — моє місце сили.
— Ну… як знаєте, — посмішка зникла — тоді через суд.
Суд. Папери. Вирок. Хата — під знесення.
Григорій мовчав. Але очі… стали іншими. Не злими. Не зламаними. Ніби з іншого часу. Де трава по пояс, борщ у горшку вариться, і батько дрова колє…
Одного ранку біля хати загув трактор. За кермом — хлопець із села. Молодий.
Григорій вийшов. Без злості. Без слів. Сів на лаву. Вітра не було видно.
— Дядьку Григорію, пробачте… наказ… — хлопчина тремтів.
Григорій подивився на нього.
— Роби, сину. Робота в тебе така. Тільки знай: під ганком пес мій, Вітер, той, що тебе з ополонки витягнув, пам’ятаєш? П’ять років тому. Спочатку його — потім і мене. Я ж у хату піду.
Хлопець бліднув з кожХлопець зупинив трактор, витер підхопив його за штанину й потягнув геть від хати.
Життя повернулося у своє русло, і з тих пір більше ніхто не наважувався торкатися цього місця.
Кінець.
