— Вже не можу більше! — скрикнула Мар’яна, кидаючи сумку на ліжко. — Хочу на море! Лежати, як сонце, цілісінький день, а вночі — танцювати до світанку. Що б музика, напої, і жодної думки про роботу!
Данило усміхнувся. Він уже звик до її емоційних вибухів. Мар’яна була дівчиною з характером: гострою, жартівливою, інколи навіть колючою, але завжди справжньою. Вона не грала ролей, не носила масок — з нею було просто й радісно. І найголовніше — з нею не треба було прикидатися.
Познайомились вони кілька місяців тому, і з того часу Данило ніби почав дихати глибше. Жодних невигідних пауз, жодної брехні — лише теплота і відчуття, що він поруч із тим, з ким хоче бути. Назавжди.
— Що трапилося на роботі? — тихо запитав він, підійшовши ближче.
— Усі мене допекли! «Мар’яна зробіть те, Мар’яна зробіть це!» — наче інших імен не існує. Сьогодні ледь не відправила директора куди подалі! Якби не стрималася, вже б шукала нову роботу…
— Значить, тобі справді потрібен відпочинок, — засміявся Данило. — Можемо махнути кудись, хоч би й не на море.
— Та куди? Мені в кращому разі на один день відпустки дадуть. Який сенс у такому відпочинку?
— А поїдемо в село, до бабусі? Там повітря таке, що від однієї прогулянки висипаєшся. І пиріжки! Гарячі, золотисті…
— В село? — Мар’яна розплющила очі. — Серйозно? Я ніколи в селі не була.
— Як це — ніколи?
— Ось так. Усі мої родичі — з міста. Навіть корову живу бачила лише на пачці молока.
— Тоді точно треба поїхати! Ти й уявити собі не можеш, як там добре. Річка, піч, зорі вночі, багаття…
— Ой, Даниле, мені б твою завзятість. Чесно кажучи, я ще не готова завойовувати бабусю.
— А дарма. Моя бабуся — скарб. Насипле тобі пиріжків по самі вуха, напоїть чаєм з мелісою — і ти її полюбиш.
— Ну якщо пиріжки переможуть… — Мар’яна посміхнулася. — Тоді добре. Але з однією вимогою — якщо мені не сподобається, ти зобов’язаний купити мені новий гардероб. Бо в старий я після бабусиної кухні не влізу.
Він сміявся, а вона все ще вагалася — сміятися чи починати хвилюватися.
Дорога виявилася не простою. Останні кілометри машина тряслася по розбитій ґрунтовці. Але Данило був спокійний. А Мар’яна нервувала, вдивляючись у вікно, очікуючи побачити покошені хліви, курятники і гусей, що кинуться на незнайомців.
Але все виглядало інакше. Село було великим, охайним, з чистими вуличками, магазинами, асфальтом. Навіть корів поки не було видно. Замість них — дітлахи босоногі, жінки з акуратними зачісками, чоловіки, що сиділи біля ворот і мирно базікали.
Бабуся зустріла їх, ніби чекала все життя. Обняла Мар’яну, наче рідну, заметушилася, посадила за стіл. А стіл ламався від їжі: борщ, вареники, сало, палянички, узвар.
Мар’яна розгубилася. Де та бабуся, що буде дивитися суворо і мовчати за вечерею? Де той селянський побут, який лякав її з дитинства?
Данило сяяв — він знав, що так і буде.
Після обіду він повів Мар’яну до річки. А там — справжня казка. Вода — прозора, діти плещуться, чоловіки смажать шашлики, жінки розстилають ковдри. Ніхто не свариться, ніхто не поспішає. Лише сміх, вітер і запах диму.
Вночі Мар’яна заснула, ледь торкнувшись подушки. Ранок розбудив її промінням сонця — бабусині штори були тонкі, майже білі. Дівчина підвелася, накинула светрик і вийшла надвір. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце тільки піднімалося над обрієм. У далечині ревли корови, співали птахи, пахло росою, травами, чебрецем. Уся земля, весь простір навколо дихав спокоєм. Мар’яна зняла капці й ступила босою ногою на вологий від роси луг. Стояла і мовчала. Душа очищалася.
— Я тебе загубив, — почувся позаду Данилів голос.
— Я прокинулася… Вийшла. Тут так тихо, так легко… Я ніколи не відчувала такого спокою.
— Сподобалося?
— Дуже. Ми ще приїдемо?
— Звісно. Ще не раз.
Мар’яна обіймала його міцно-міцно. Усередині свербило щастя. Їй більше не хотілося на море. Вона знала: свій спокій, свою радість вона знайшла саме тут. І повертатиметься ще не раз — туди, де починаєш дихати по-новому.
